Київ — New York

— Курила безперервно. — Джо всміхнувся сам до себе. — Ох уже ці європейки! Вони завжди здавалися мені привабливішими. Правда, містере Робертсон? Вибачте, Джастін.

— Згоден із вами. — Джастін кивнув і, подивившись на мене, усміхнувся.

— Фотографії я теж недолюблюю. — Містер Діккенс знову повернув знімок до себе. — Хіба це справедливо? На них ми завжди всміхаємося, намагаючись удавати, нібито все в нас значно краще, ніж є насправді. А що ховається в душах людей, зображених на знімках, не знає ніхто, та й самі вони навряд чи згадають про це через роки. Цілком можливо, що за секунду до клацання камери людина підвернула ногу. Або дізналася якусь погану новину, а може, взагалі переживала любовну драму. Але хтось зловив у об’єктив її силует, вигукнувши: «Всміхайся!». І, піддаючись канонам, обличчя осяяла усмішка. Ось чому нам завжди здається, що події минулих років яскравіші та кращі за теперішні.

— Можу посперечатися, її усмішка щира. Вона була щаслива з вами. — Я знала, що містера Діккенса потішать ці слова, і була впевнена, що вони правдиві.

— А вас не обдуриш! — Він лукаво посміхнувся, повторюючи: — Ох уже ці європейки!

І після невеликої паузи додав:

— Полотно, яке я обіцяв показати вам, уже приготовлено. Але, сподіваюся, ви зробите ласку й пообідаєте з дідом?

Ми мовчали. Джо Діккенс запитально подивився на нас, додавши з жалем:

— Після смерті Марі гості в моєму будинку — велика рідкість. Але не подумайте, я не намагаюся викликати в вас жалість і зрозумію, якщо вам треба їхати...

Не змовляючись, ми взялися переконувати старого колекціонера, що абсолютно вільні.

— От і добре. Майже тиждень дощило. Місто буквально потопало в холодних, брудних калюжах. — Містер Діккенс насилу підвівся з крісла, спираючись на дерев’яну палицю з руків’ям у вигляді орла. — А відучора тримається напрочуд гарна погода. Так і хочеться посидіти в саду. Попрошу, щоби нам накрили в альтанці. Чи не замерзнете, Алісо?

— Не турбуйтеся. — Я показала йому куртку, перекинуту через ручки сумки.

— Але я таки попрошу приготувати кілька пледів. Про запас. — Він не надав особливого значення моєму жестові й вийшов у коридор.

Ми сиділи в альтанці, обплетеній диким виноградом.

— У вас чудовий двір, містере Діккенс. — Джастін не переставав милуватися околицями.

— Я знаю. — У словах старого звучала гордість.

Ділянка, застелена зеленим газоном, розташовувалась на пагорбі, відкриваючи навдивовижу чарівний вид на місто. У правому кутку двору був невеликий фруктовий сад, який зараз вкривали дрібні квіточки. Трохи віддалік — кілька рядів винограду з акуратно підв’язаними за натягнуті дроти гілками. Лівіше — ставок, де вже розпустилося яскраво-біле латаття. Дерев’яний міст, що повторював дугою обрис веселки, вигинався над ставком і виходив до фонтану з білого нешліфованого мармуру. У його центрі оголена жінка, схиливши голову вниз, тримала на плечі глечик. Мабуть, звідти мала стікати вода, але зараз фонтан не працював. Краєчок глечика був надколотим. Але ця деталь лише надавала статуї солідності й вагомості. А в кутку каскадом униз від стіни опускалися клумби з дивовижними квітами.