Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі,    Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить. Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи,    Хай не гуляє нога в надто широкім взутті. Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся:    Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй. Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду, [520]   З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів. Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш,    Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв. Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців,    Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе. Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям,    Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів. Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка{174} —    Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій. Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся, [530]   Туніка — без пояска, боса нога — по піску. Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала,    Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились. Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге:    Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй. Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, —    Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?.. Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали,    Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь. З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши, [540]   З виду — як те полотно: крові й краплинки нема. Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся,    Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут; Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем,    Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма: То — за менадами він, то вони — від нього й до нього,    Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага, Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі    Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!» Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці [550]   Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті. Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула,    Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх. Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться,    А на грузьких мокляках — очеретина суха. Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся!    Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону! Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих    Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести». Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів, [560]   З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску). Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо:    Що лиш на думку спливе — легко богам осягти. Ті — Гіменея{175}, а ті — вславляють Евгія-Вакха;    Бога — і діву земну ложе з’єднало святе. Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою,    А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі — Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія{176}-батька,    Щоб од вина не було шкоди твоїй голові. Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати: [570]   Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти. Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе,    Хай вона знає, над ким влада її відтепер. В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто,    Хоч і німують уста, мову обличчя веде. Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти —    Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби; Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою,    Пальцями пальців її мов ненароком торкнись. Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав: [580]   Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз. Випаде жереб на учті тобі — йому поступися,    Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям. Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість,    Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому. Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати,    Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува. Так управитель не раз перевищує міру належну:    Більше на себе бере, ніж доручали йому. Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна: [590]   Хай не підводять тебе ні голова, ні нога. Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає,    Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина. Впав колись Еврітіон{177}, бо не випив, а перепився.    В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів. Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, —    Чим обдарований ти — інших тим даром втішай. Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне:    Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик: Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися: [600]   Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв. «Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», —    Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай. Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу,    Саме при тій метушні гарну нагоду лови: В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, —    Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй. Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки:    Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей. Як говорити і що — не мені вже тебе поучати: [610]   Лиш забажати зумій — мова сама попливе. Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці,    Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє! Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана,    Вірить у себе, в свою всепереможну красу. Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався,    Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра. Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить:    Нині нещира любов — щирою завтра стає! Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе: [620]   Так підмиває-гризе берег текуча вода. Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї    Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа. Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане:    Жінці понад усе — то її врода, краса. Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу,    Що у фрігійських лісах віддано першість не їм? Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони,    Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв. Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї [630]   Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.