Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Геть із негожим усім! Щоб любили — сам будь люб’язний!    Вид твій, постава, краса — мало цього ще, повір. Хоч би Ніреєм ти був, кого славив Гомер, а хоч Гілом{190}, [110]   Що при джерельній воді викрали німфи його, — Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї —    Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. Врода — минуще добро, з перебігом літ — убуває:    Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси. Коротко ніжна фіалка цвіте, чи лілея, чи ружа:    Нині аж сяє вона, завтра — одні колючки. Так і волосся твоє ось-ось посивіє, юначе,    Зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя тобі. Дух свій, опору, плекай: триваліші блага — духовні: [120]   Дух супроводжує нас до похоронних вогнів. Красним письменством серце своє не лінуйся живити    Й мовами насамперед оволодіти двома{191}. Не красунем був Улісс, але красно вмів говорити —    І покохали його німфи дві{192}, діви морські. Скільки разів Каліпсо з болем серця вмовляла Улісса:    Нині, мовляв, не пора пінити море веслом. От вона вкотре просить його розказати про Трою,    Як вона впала, і він оповідь вкотре веде. Стали край моря, було, й Каліпсо попросила Улісса [130]   Про одрісійського й тут їй розказати вождя… Прутом легеньким Улісс (був прут у руці тоді в нього)    Що їй цікавим було, те й зобразив на піску. «Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),    Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було (Прутом обвів); от його й окропили ми кров’ю Долона,    Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі. Реза фракійського тут був намет, а по тій он дорозі    Коней, що їх уночі викрали, я повернув». Креслив іще не одне, та хвиля на берег набігла — [140]   Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було. «Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що, бачиш,    Згладила махом одним стільки великих імен?» Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,    Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.