Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Й під час гостини ґав не лови: не одне лиш вино там, [230]   Щойно розставлять столи, має займати тебе. Розчервонілий Амур, взявши ручками Вакха за роги,    Легко, дарма що хлоп’я, бога сп’янілого, гне. А коли бризки вина зволожать Амурові крильця, —    Ними тріпоче, але — й з місця не зрушиться він. А коли крильцями б’є — летять урізнобіч ті краплі —    Й навіть вони, хай дрібні, — то наче стріли в серця. Духу вино додає, до кохання жагу роздуває,    Вихилиш келих до дна — туга покине тебе. Сміх бере гору тоді, до змагання й злидар чує силу, [240]   Болі, турботні думки вже не охмарять чола. Рідкісна в нашу добу заполонює душу відвертість,    Підступи й хитрощі геть бог правдолюбний жене. Ось коли хлопців серця в свої сіті ловили дівчата:    Владна Венера й вино — наче вогонь у вогні. Не покладайся лише на оманливе світло лампади:    Не за вином, не вночі вроду цінити берись. Білої днини Паріс до трьох богинь приглядався,    Поки Венері сказав: «Першість тобі віддаю». Ніч, на те вона ніч, — приховає будь-яку ваду. [250]   Тож перша-ліпша з дівчат гарною буде вночі. Про самоцвіти, багрець — суди при денному світлі,    Так і поставу, красу оком удень окидай. Щé називати місця, що на здобич жіночу багаті? —    Краще піщинкам вести, скільки там є їх, лічбу. Байї згадати іще, узбережжя мережане Байїв,    А чи купальні, що в них води сірчані паркі? Зранений в серце, зітхнув не один, покидаючи місто:    «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» Ось біля Рима, в зеленім гайку, — святиня Діани{168}: [260]   Владу верховну й у ній збройна рука здобула. Діва, що в цноті живе й зневажає стріли Амура,    Людям стільком завдала, гнівна, й завдасть іще ран.