Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

[280]   Лунко й кобила ірже, тільки-но вгледить коня. В нас не така невгамовна жага, не така вже нагальна,    Знає межу чоловік, хоч і пройма його хіть. Ти от Бібліду{169} згадай, що до брата злочинним палала    Пломенем і через те, врешті, повисла в петлі. Мірра ж — батька свого, не як доньці личить, любила —    Тож не на волі тепер, а під корою вона. Слізьми пахкими її, що з дерева скрапують нині,    Змащуєм тіло; в сльозі — діви ім’я збереглось. Десь по затишних долах, у підніжжі лісистої Іди, [290]   Білий-білісінький бик, стада окраса, бродив. Мав він на лобі лише, між рогами, чорну пляминку,    Весь же — одна білизна, весь — наче у молоці. Кноські й кідонські телиці замукали: кожній хотілось    Того бика на собі буйну відчути вагу. Та Пасіфая запрагла з биком пов’язатись любов’ю,    Тут же телиці гладкі стали ненависні їй. Знане кажу: навіть Крит, на якому сто міст гамірливих,    Хоч полюбляє брехню, не заперечить мені. Кажуть, своєю ж рукою вона, хоч до того не звикла, [300]   Рвала м’які для бика трави і листя дерев. Всюди за стадом ішла, а про мужа й не споминала:    Той білосніжний рогань гору над Міносом взяв. Що ж зодягатись тобі у прегарне вбрання, Пасіфає?    Таж на прикрасах твоїх не розуміється бик. Нащо люстерко здалось, коли йдеш на узгір’я за стадом?    Нащо волосся щодня так укладати і так? Радше у дзеркало глянь: воно скаже, що ти не телиця,    Бути ж рогатою, ой, як же хотілось тобі! Міноса любиш іще, то чи варто шукати коханця? [310]   А на обман потягло — мужа шукай, не бика. Де там! У гори, ліси прожогом із шлюбної спальні    Мчить, мовби гнав її Вакх — буйний Аонії бог. О, як то часто корову пекла вона заздрісним оком:    Чим це, мовляв, ось така вабить обранця мого? Бач, вона все перед ним соковиті витоптує трави —    Думає, глупа, що й він з неї не зводить очей. Мовивши, тут же велить ні в чому не винну телицю    Гнати з лугів на ріллю — під луковидне ярмо, Чи на заріз, ніби в жертву богам, щоб суперниці серце [320]   Взяти до рук, як лиш їй груди ножем розітнуть. Ще й примовляла, кожній із жертв, добуваючи серце:    «Йди ж і коханця мого зваблюй, така ось, тепер!» То їй Європою бути кортить, то — Іó: ця — в корову    Перемінилася; ту — бик віз на спині своїй. Врешті, свого домоглась: у кленовій корові од нього    Плід понесла-таки, й плід — видав запліднювача. Варто критянці було не зважати на пристрасть Тієста, —    Ой, та чи легко жоні вірність весь вік берегти! — Коней не стримав би Феб серед неба й назад, до Аврори, [330]   Він колісниці б тоді не розвернув на бігу. Волос пурпурний у батька дочка непомітно украла,    В Ніса, й круг лона її — голови лютих собак. Марса уникнувши на суходолі, на морі — Нептуна,    В рідному домі Атрід жертвою жінки упав. Хто не сплакнув над огнем ефірської діви Креуси?    Хто про Медею не чув — матір, убивцю дітей? Фенікс, Амінтора син, невидющі виплакував очі.    Рвав Гіпполіта живцем коней сполоханих шал. Що ж осліпляєш невинних дітей? На твою божевільну [340]   Голову, прийде пора, — кара, Фінею, впаде! Вся та біда — од жінок: у них бо хіть і сильніша,    Й шалу любовного в них більше, ніж в чоловіків. Сумнівів, отже, не май: будь-яка може стати твоєю;    Хтозна, чи з-між багатьох мовила б «ні» хоч одна. Хай і відмовить яка, але кожній лестять залицяння,    Хоч ошукався — дарма: що та відмова тобі? Чи ошукався, однак? Нове залицяння — солодше:    Більше сусідське добро, аніж своє, до душі. Завше-бо й нива чужа урожаєм багатшим рясніє, [350]   Завше й чужа череда вим’я повніше несе.