Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Наступними рішеннями, і це — по-третє, Комісія «запрограмувала» суворо соціалістичний принцип свого складу. Так, євреї мали надіслати 5 представників від своїх соціалістичних партій і лише 3 — від «несоціалістичних»; серед поляків соціалістом обов’язково мусив бути 1 член Комісії. Українці сепарувалися за наступною схемою: 30 — від УЦР (в т. ч. 24 від шести партійних фракцій та ще 6 обиралися персонально від Ради в цілому); 11 мали представляти 11 губерній (але які саме — невідомо, відомо, що власне «українських» сама Рада налічувала 9); 30 повинні були делегуватися правничими (12), економічними та фінансовими (5), поштовими (2), залізничними (3), культурно-просвітницькими (5) організаціями. Не забули і про Чорноморський флот (1), духовенство (1) й військових (2 представники). Разом, щоправда, вийшло не 30, а 31 особа, але на таку дрібничку уваги не звернули. Установили лише, що Комісія повинна зібратися не пізніше 10 липня за умови наявності 50 своїх членів, 30 з яких УЦР мала обрати негайно ще на поточній сесії. Ці 30 обранців мали негайно ж вибрати з-поміж себе Тимчасову президію, яка мусила би «приготувати матеріали для комісії, намітити план діяльності її, наготовити проект наказу комісії і разом із секретаріатом Центральної Ради і останніми обраними членами майбутньої комісії скликати саму комісію»[104].
Упадає в очі дивна обставина: самої Комісії ще не було, але голова і секретар у неї вже були. Секретар — уже відомий нам М. Шраг, а голова — юрисконсульт УГВК, «есдек» Микола Левітський (він же Левитський. — Д. Я.), дані про систематичну юридичну освіту якого, так само як і про інших членів цієї Комісії, невідомі. Більше того, ми сміливо стверджуємо: жодні подальші дослідження таких даних не виявлять!
Маємо зауважити, що обидва добродії були настановлені на ці посади (не в зв’язку зі своїми професійними якостями, а лише тому, що були протеже голови УЦР М. Грушевського (М. Шраг) та голів Генерального секретаріату — В. Винниченка та УГВК — С. Петлюри (М. Левитський). Мета інфільтрації— втілювати в життя партійні настанови ще й у цій царині.
Як на те, на засіданні 26 червня есер М. Ковалевський, чільник найчисленнішої фракції у Раді, озвучив «генеральну лінію партії»: «...ми вважаємо, — сказав він, — що Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету. <...>Треба було зазначити, що конечним пунктом діяльності Військового секретаріату повинно бути перетворення постійної армії на народну міліцію. <...> Скоро відбудуться Російські Установчі збори, — вів далі пан Ковалевський, — туди ми повинні йти цілком зорганізованими. Генеральному секретаріатові треба було зазначити, що одним з чергових його завдань є скликання Українських Установчих зборів, котрі виявили би повну волю українського народу і національних меншостей»[105].
Констатація
Вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать ті ж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства.
Ба більше — на пленумі, мабуть, уперше пролунала вимога участі «українського народу» в майбутній мировій конференції![106]А це — не що інше, як претензія націонал-соціалістичної УЦР на те, щоб бути визнаною суб’єктом міжнародного права!
Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва»[107].