Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
15 листопада 1957 року,
«Моменто», Каракас
Найчудовніший на світі рік
Міжнародний 1957 рік розпочався не першого січня. Він почався у середу 9-го, о шостій вечора, в Лондоні. О тій порі британський прем’єр-міністр, вундеркінд міжнародної політики, сер Ентоні Іден, найкраще на світі вбраний чоловік, відчинив двері своєї офіційної резиденції під номером 10 на Даунінґ-стріт, і то було востаннє, коли він відчинив їх яко прем’єр-міністр. Одягнутий в чорне пальто з плюшевим коміром, з циліндром для урочистих подій в руці, сер Ентоні Іден щойно відбув бурхливе засідання кабінету міністрів, останнє в його каденції і останнє в його політичній кар’єрі. Того дня за неповні дві години сер Ентоні Іден зробив більше остаточних речей, ніж може собі дозволити за дві години людина його значущості, зросту, освіти: він розстався зі своїми міністрами, востаннє наніс візит королеві Єлизаветі, подав заяву про відставку, склав валізки, звільнив дім і відійшов у приватне життя.
Сер Ентоні Іден більше, ніж котрийсь інший чоловік, був народжений з номером 10 на Даунінґ-стріт, закарбованим в його серці, вписаним у лінії його руки. Тридцять років зачаровував він салони Європи, міністерства закордонних справ по всій землі і відігравав помітну роль у найбільших політичних справах світу. Він створив собі репутацію фізичної і моральної вишуканості, непорушності принципів, політичної відваги, які приховували від широкої публіки певні слабкості його характеру, його примхи, його неорганізованість і оту схильність до нерішучості, які за певних обставин могли привести його до занадто поспішних рішень, занадто серйозних, які він приймав сам і всупереч усім. Трьома місяцями раніше, 2 листопада 1956 року, сер Ентоні Іден виявився настільки нерішучим супроти таємної пропозиції Франції взяти штурмом Суецький канал, що вирішив занадто поспішно, занадто серйозно, супроти думки більшості його міністрів, архієпископа Кентерберійського, преси і навіть лондонського люду, який висловив свою незгоду в найбільшій народній маніфестації, яку Трафальгарська площа бачила в нинішньому сторіччі. Внаслідок цього одинокого і поквапного рішення він змушений був у ці дві сумні години 9 січня рішитися — і цього разу зі згоди своїх міністрів, зі згоди переважної більшості Британської імперії — на найважливіший вчинок в його житті: відставку.
Того ж вечора, поки сер Ентоні Іден у товаристві своєї дружини леді Клариси, небоги Вінстона Черчилля, переїздив в своєму довгому чорному автомобілі в свою особисту резиденцію на околиці Лондона, такий самий високий, як він, чоловік, так само добре вбраний, перейшов з номера 11 до номера 10 на Даунінґ-стріт. Пану Гарольду Макміллану, новому прем’єр-міністру, треба було пройти лише 15 метрів, аби взяти на себе делікатні справи Британської імперії.
Ця новина, що вибухнула, як торпеда, на перших шпальтах усіх газет світу, мабуть, дійшла, як безглуздий гомін, до щільного натовпу з 4 тисяч осіб, який кілька годин по тому зібрався по інший бік Атлантики перед невеличким протестантським храмом в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, на похорон Гамфрі Богарта, який в неділю 6 січня помер від раку горла. «Повірте, — сказав якось Гамфрі Богарт, — в мене є більше прихильників, старших восьми і молодших сімдесяти років, ніж в будь-кого іншого у цій країні, і тому я заробляю 200 тисяч доларів за стрічку». За кілька годин до смерті найулюбленіший кіноґанґстер, голлівудський ніжний вбивця сказав Френку Сінатрі, з яким дружив усе життя: «Єдине, з чим усе гаразд, — це мій банківський рахунок».
Великий кіноактор був третім з видатних небіжчиків січня: того ж місяця померли чилійська поетеса Ґабріеля Містраль та італійський диригент оркестру Артуро Тосканіні (один із найвідоміших в історії музики і один із найбагатших), в той час як польський народ засвідчував на виборах свою довіру Владиславові Гомулці, а французькі автомобілісти ставали в чергу до бензозаправок. Від Суецької авантюри Франції лишилось тільки глибоке розчарування і серйозна криза пального. У перебоях транспортного руху, спричинених обмеженням, одна з небагатьох, що прибули вчасно, 23 січня, були три кілограми і 25 грамів Кароліни Луїзи Маргарити, принцеси Монако, доньки Реньє III і Ґрейс Келлі.
У лютому згубилась новина року
Лондонська молодь за тридцять днів розкупила мільйон платівок «Rock around the clock» — найбільший рекорд після «Третьої людини» — того ранку, коли англійська королева Єлизавета сіла в літак, який доставив її у Лісабон. Політична ціль цього візиту обачному і патерналістському президентові Португалії Олівейра Салазару видалась настільки незбагненною, що її було інтерпретовано як простий привід для володарки Англії перехопити свого чоловіка, принца Філіпа Единбурзького, який вже чотири місяці на яхті, набитій чоловіками, волочився далекими морями Британської імперії. То був тиждень незбагненних новин, невдалих прогнозів, сподівань, що сконали в серцях журналістів, які сподівалися того, що, без сумніву, мало стати сентиментальною подією року: розриву між королевою Єлизаветою і принцом Філіпом. На чистому і заплутаному лісабонському аеродромі, куди герцог Единбурзький прибув з п’ятихвилинним запізненням — по-перше, тому що він не англієць, а грек, а по-друге, йому треба було зголити бороду, аби поцілувати свою дружину, — очікуваної події не скоїлось, і це було те, що в 1957 році могло стати великою новиною, але не стало.