Я обслуговував англійського короля
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-87-0
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я обслуговував англійського короля». Краткое содержание книги:
<strong><strong><emphasis>Богуміл Грабал (28.05.1914–3.02.1997)
Перейти на страницу:
[22], і всі підспівували платівці, а я раптом пригадав, що раніше співав «На Страговських мурах» і «Де мій дім»[23], однак тихо підспівував. Ліза злегка торкнула мене ліктем, її очі метали блискавки, а я співав разом з іншими… «esá marschiert»… коли ж я поглянув на свідків мого весілля, а то були і полковники, і партійні вожді Хеба, то заспівав ще й з чуттям, ніби справдешній німець, певна річ, якби весілля гуляли вдома, це б не вважалося за велике діло, але тут, у Хебі, весілля перетворилося ледь не на історичну подію, бо Ліза тут була знана… і ось весільний обряд закінчився, я стояв і простягав руку для вітання, і мене аж піт обілляв, бо руку я простягав, а офіцери, як вермахту, так і СС, її не помічали, для них я був тільки малий піколик, чеський курдуплик, куцик, усі так демонстративно кинулися поздоровляти Лізу, що я лишився сам, ніхто руки мені не подав, бургомістр поплескав мене по плечу, я простяг руку, але він її не прийняв, з хвилину я так і стояв, ніби від простягання руки мене здолав правець, а бургомістр узяв мене за плечі і повів до канцелярії, щоб я підписав папери і оплатив рахунок за реєстрацію шлюбу, і тут я зробив ще одну спробу: залишив на столі на сто марок більше, а один з чиновників ламаною чеською, хоча я говорив з ним німецькою, сказав, що тут на пиво не дають, що тут не ресторація, не їдальня, не броварня, не корчма, а управа творців Нової Європи, у якій вирішують питання крові і честі, і тут не так, як у Празі, де хабарі, терор та інші капіталістичні і більшовицькі звичаї. Весільна вечеря відбулася в ресторані «Біля міста Амстердама», і знову я бачив, як усі, хоча й випивали за мене, але крутилися довкола Лізи, а я починав уживатися в роль майже арійця, якого терплять, але не помічають, хоч у мене теж світле волосся і стрічка через груди, а на фраці орден у вигляді розприсканого золота. Але я й бровою не повів, я мовби нічого не помічав, я усміхався, мені було навіть приємно, що я став чоловіком такої відомої дружини, і всі офіцери, якби були неодружені, то охоче залицялися б до неї або могли б залицятися, але ніхто не добився успіху, пощастило тільки і тільки мені, бо саме я зачарував її, мабуть, ці солдати пса варті, хіба тільки стрибати в чоботях на жінку в ліжку, вони тільки на таке й здатні, щоб зберегти кров і честь, і їм і на гадку не спаде, що в ліжку ще потрібні пестощі, гра і загравання, а я це вмів і дійшов цього вже давно, ще «В Райських», коли встеляв живіт голої кельнерки злотоцвітом і пелюстками цикламену… а два роки тому і живіт цієї свідомої німки, цієї провідниці військових сестер, високопоставленої партійки. І коли вона приймала поздоровлення, ніхто не міг навіть уявити того, що бачив я: як вона лежить гола на спині і я встеляю їй живіт зеленими ялиновими гілочками, а вона приймає це з такою самою, а може, й з більшою повагою, ніж та, коли бургомістр стискав нам руки, вкриті червоним прапором, співчуваючи, що ми не можемо загинути в бою за Нову Європу, за цю нову націонал-соціалістичну людину. Ліза, помітивши, що я всміхаюся, що я прийняв ту гру, на яку мене засудила ця німецька адміністрація, узяла келих, поглянула на мене, всі завмерли, а я встав, щоб бути вищим, ми стояли одне навпроти одного з келихами в пальцях, усі офіцери втупилися в нас, аби краще бачити, роздивлялися і вгадували, ніби вели якийсь допит, а Ліза засміялася так, як сміялася, коли ми лежали в ліжку, коли я бував з нею по-французьки галантний, ми дивилися одне на одного так, наче були голі, і очі їй знову заволокло те більмо, така пелена, як у ту мить, коли жінка не те, щоб зомліває, а коли відкидає останні перепони і дає волю почуттям, дозволяє чинити з собою так, як того вимагає саме ця хвилина, коли відкривається інший світ, світ любовних забав і пестощів… і на очах у всіх вона поцілувала мене довгим цілунком, я заплющився, ми тримали келихи з шампаном, і коли ми цілувалися, наші келихи нахилилися і вино вільно стікало на обрус, вся компанія приголомшено вмовкла, і з тої миті вони стали вже дивитися на мене шанобливо, ніби вони мене вивчали, а вивчивши, з’ясували, що з слов’янською кров’ю німецька кров буде набагато продуктивніша, ніж німецька з німецькою, і хоч я й залишався чужинцем, але чужинцем, якого з легкою заздрістю або ненавистю все ж поважають, навіть жінки і ті дивилися на мене так, наче намагалися уявити: що б то я міг вичворяти у ліжку з ними? І вони вирішили, що я здатен на якісь особливі і жорстокі ігри, вони солодко зітхали і закочували очі, і заводили зі мною балачку, і хоча я плутав «der, die, das», але підтримував розмову, а ці жінки, які мусили говорити зі мною їхньою жахливою німецькою, повільно, як у дитячому садку, виразно вимовляли кожну фразу і насолоджувалися моїми відповідями, добачаючи чарівність у недоліках моєї німецької мови, це їх смішило, їм здавалося, що я у свою вимову вливаю чар слов’янських рівнин, лугів і беріз… але всі військові, і з армії, і з СС, усі були проти мене, вони майже розлютилися, бо дуже добре зрозуміли, чим я так узяв красиву білявку Лізу, адже її німецьку честь і кров переважило тваринне й красиве кохання… проти якого вони, хоча й обвішані орденами і нагородами за кампанію проти Польщі й Франції, виявилися безсилі… І ось, коли ми вернулися з весільної подорожі в містечко над Дечином, де я був кельнером, Ліза захотіла мати дитину. Але я так не вмів, бо, як справжній слов’янин, я улягав настрою, я робив усе під настрій, але коли вона казала, щоб я підготувався, для мене це звучало так, як тоді той імперський доктор, згідно з нюрнберзькими законами, просив, щоб я приніс йому на білому аркуші трішки сімені, так воно й вийшло, коли Ліза сказала, аби я підготувався, бо сьогодні увечері вона в такому стані, що могла б зачати нову людину, цього майбутнього засновника Нової Європи, бо вона вже тиждень слухала з грамофона Ваґнера, «Лоенґріна» і «Зіґфріда», і вже вибрала ім’я, отже, якщо народиться хлопчик, то він буде Зіґфрідом Дітіє, і цілий тиждень ходила дивитися на рельєфи під колонадою та на скульптури, простоювала до вечора там, де на тлі блакитного неба височіли німецькі імператори й королі, німецькі герої і напівбоги, а я в цей час думав про те, як прикрашу її животик квітами, що спочатку будемо гратися, як діти, тим паче, що ми Дітє, Ліза того вечора прийшла у довгій тозі, з очима, сповненими не стільки любов’ю, скільки обов’язком, і тими їхніми кров’ю і честю, вона подала мені руку і щось муркотіла німецькою, і дивилася вгору так, мовби зі стелі і крізь стелю на нас дивляться з німецького неба всі нібелунґи, ба навіть сам Ваґнер, до якого Ліза волала, щоб він допоміг їй завагітніти так, як вона бажає, за законами німецької нової честі, аби від кохання у неї в животі зачалося нове життя нової людини, яка закладе новий порядок і житиме в ньому з новою кров’ю, з новим світоглядом і новою честю, я слухав усе це і відчував, як мене покидає усе те, що робить чоловіка чоловіком, тому я тільки лежав, дивлячись у стелю і снив про втрачений рай, про те, як усе було гарно до одруження, про те, як я жив, наче безхатній пес, зі всіма жінками, а тепер переді мною, наче перед якимсь породистим псом, стоїть завдання запліднити чистокровну сучку, і я знав і бачив, яка буває морока з тою злучкою, як псарям доводилося цілими днями чекати на слушну хвилю, якось приїхав до нас псар із сукою з др
вернуться
22
«Вище прапор, тісніше ряди» — марш штурмовиків (нім.).
вернуться
23
Цими словами починається чеський національний гімн.
Перейти на страницу: