Я обслуговував англійського короля

І лише тут я розцвів, бо якщо я був добрим кельнером у «Тіхоті» або в готелі «Париж», то тут я став улюбленцем тих вагітних німок. Зрештою, так само до мене ставилися й панночки в барі готелю «Париж», коли в четвер приходили біржовики в сепаратки… але ці німки, втім, і Ліза теж, усі так ніжно дивилися на моє волосся, на мій фрак, і Ліза потім добилася, щоб у неділю або в свята я міг подавати страви з тією блакитною стрічкою через груди і орденом у вигляді розприсканого золота з червоним каменем посередині і написом «Viribus Unitis»[20], бо лише тут я довідався, що і в Ефіопії є талери Марії-Терезії… Ось так я й жив у лісовому містечку, де щовечора солдати всіх родів військ набиралися сили від доброї їжі і розпалювали себе особливими винами, рейнськими і мозельськими, тоді як дівчата пили склянками тільки молоко, а потім із ночі в ніч під науковим наглядом тривала злучка, і незабаром мене стали називати «кельнер, який обслуговував ефіопського імператора», і я відчував себе тут, як пан метрдотель Скржіванек у готелі «Париж», який обслуговував англійського короля, у мене теж був молодший офіціянт, якого я вчив, як пан Скржіванек мене, аби він теж відгадував, з якого краю той або інший солдат, що він собі замовить, а також ми закладалися на десять марок і клали їх на столик, і я майже завжди перемагав, щоразу переконуючись, яке то прекрасне відчуття перемоги, бо варто лише чоловікові злегковажити або дозволити собі впасти духом, і все життя в нього піде шкереберть і він ніколи не вичухається, а надто в себе на батьківщині і в своєму середовищі, де на нього дивляться, як на курдупля, вічного піколика, яким я завжди був удома, але тут німці мене поважали і відзначали… Щодня пополудні, коли світило сонце, я носив молоко й морозиво, а інколи на замовлення склянки теплого молока або чаю в блакитні плавальні басейни, де з розпущеним волоссям плавали красиві вагітні німки, зовсім голі, вони мене поважали, мовби і я був лікарем, і мені це подобалося, тому я міг милуватися, як звиваються їхні світлі тіла, як розкидають вони руки і ноги і, мов за сигналом, улягаючи якомусь ритму, тіла напружувалися, і руки й ноги знову робили красиві плавецькі рухи. Але я був закоханий і мене вже не так хвилювали їхні тіла, їхнє плавуче волосся, яке, наче світлий солом’яний дим, линуло й тяглося за тими тілами, витягуючись на всю свою довжину при сильних помахах рук або ніг, аби на хвильку завмерти, і тоді їх кінчики закручувалися, наче пластинки жалюзі, а крім того, ще прекрасне сонце, а крім того, ще сині або зелені кахлі, хвилі кидали на них бризки сонця і води, наче краплі сиропу, і тіні, і віддзеркалення їхніх тіл на стінах і на блакитній підлозі басейну, і я, коли вони підпливали, підтягуючи під себе ноги, вставали і стояли так, ніби русалки, з персами й животом, по якому стікала вода, я подавав їм склянки, вони пили або неспішно їли, щоб знову хлюпнутися у воду, склавши руки, як для молитви, і одним ударом розсікти плесо, і знову плавати, не для себе, а для тих майбутніх дітей, за кілька місяців я вже бачив, як у закритих басейнах плавали не лише матері, а й ті малюки, ті тримісячні пуцьвірінки вже плавали з жінками, з матерями, як плавають ведмежата з ведмедицями або тюлені того ж дня, як народилися, або качата, які лише щойно вилупилися. З часом я вже зрозумів, що ці жінки, які тут завагітніли і виношували в животах дітей і купалися, що вони вважають мене просто слугою, ні ким іншим, а тільки слугою, хоч і в фраку, мовби мене й не було, ніби я був якимсь вішаком, тому вони й не соромилися мене. Я був служкою, як ото колись у королев блазні або карлики, бо коли вони виходили з води, то озиралися, чи не бачить їх хтось з-за дошкового паркану. Якось їх сполохав п’яний есесівець, вони пищали й притискали рушники до животів, прикривали ліктями груди і ховалися в кабінках, а коли я приносив на таці склянки, вони спокійно стояли наголяса, базікали, однією рукою тримаючись за опертя, а другою спроквола витирали пухнасті золотисті животи такими вільними, дбайливими порухами, довго витирали між ногами, а відтак кожну половинку своєї дупці, а я стояв наче кухонний столик, вони брали склянки і пили, і я міг скільки завгодно ковзати по них поглядом, але нічим не міг їх схвилювати чи сполохати їхнього спокою, вони й далі витиралися махровими рушниками межи ногами, акуратно і дбайливо, потім піднімали руки і так само ретельно витиралися попід грудьми, і все це так, мовби мене тут і не було… та коли одного дня в таку хвилину пролетів аероплан, вони з криком і сміхом влетіли в кабінки, щоб за мить знову постати у тій самій позиції, а я увесь той час стояв і тримав тацю з холонучими склянками… У вільний час я писав Лізі довгі листи, тепер кудись до Варшави, яку вони вже зайняли, відтак до Парижа, а потім, напевно, завдяки їхнім перемогам, розпорядок і тут став спокійнішим, вони побудували за містом якийсь паноптикум, і тир, і каруселі, і гойдалки, і взагалі все, як бувало на ярмарках у Празі, стільки різних атракціонів, як і в нас, у них теж були щити з розфарбованими німфами й сиренами, і всілякими алегоричними жіночими фігурами або звірами, і на тих тирах і щитах на каруселях, і на боковинах гойдалок були зображені німецькі полки в рогатих касках, і я по цих картинках вивчав німецьке краєзнавство, цілий рік у вільний час я ходив від одного щита до другого і розпитував референта з культури, а він радо розповідав, звертаючись до мене «mein lieber Herr Ditie», і так він це Ditie красиво вимовляв, що я знову й знову просив, аби він навчав мене по цих картинках і рельєфах славного німецького минулого, щоб і я міг колись, як треба, сплодити німецьку дитину, як ми домовилися з Лізою, яка приїхала під враженням перемоги над Францією і сказала, що вона пропонує мені руку, але мені треба поїхати попросити її руки у її батька, власника ресторації «Біля міста Амстердама» в Хебі. Так неймовірне здійснилося, мені довелося погодитись, щоб мене оглянули експерти і есесівський військовий лікар у Верховному суді Хеба, куди я звернувся з письмовим клопотанням, де описав минуле всієї моєї сім’ї аж до того самого цвинтаря у Цвікові з могилкою дідуся Йогана Дітє, наголосивши на його арійському й німецькому походженні і уклінно прохаючи дозволу пошлюбити Лізу, Елізабету Папанек, а згідно з законами Рейху, ще й обстежити мене з фізичного боку, чи здатний я як представник іншої національності за нюрнберзькими законами не лише злягатися, а й запліднити арійську німецьку кров. І ось на ту саме пору, коли в Празі каральні загони влаштовували розстріли, так само як і в Брні, і всюди, де суди мали право страчувати, я стояв голий перед лікарем, який паличкою підносив мого прутня, потім я мусив повернутися, і він крізь рýрочку зазирнув мені в гузи´цю, потім зважив у руці мої яйка і голосно диктував те, що бачив, оцінював, і намацально оглядав, а потім попросив мене, аби я подрочив і приніс йому трохи сімені з метою наукового дослідження, бо, як сказав цей лікар тією жахливою німецько-судетською говіркою, якої я не розумів, але дуже добре відчував, з якою злістю він каже, що коли якийсь засраний чех хоче взяти німку, то його сперма має бути щонайменше удвічі цінніша, ніж сім’я найостаннішого служки в найостаннішому готелі міста Хеба, і додав, що плювок, яким перша ліпша німка харкне мені межи очі, для неї настільки ж ганебний, наскільки для мене почесний… І раптом десь звіддаля промайнули переді мною новини в газетах, що в той самий день, коли німці розстрілюють чехів, я граюся тут з прутнем, аби мати змогу оженитися з німкою. І раптом мене охопив жах, що там відбуваються страти, а я стою тут перед лікарем з пуцюриною в жмені і не можу досягти ерекції і видати йому кілька крапель сперми. Потім відчинилися двері, з’явився лікар з моїми паперами, видно лише щойно уважніше прочитав, про кого йдеться, бо люб’язно запитав: «Herr Ditie, was ist den los?..»