Я обслуговував англійського короля

�гого кінця республіки і потім мусив поїхати, бо орденоносний фокстер’єр її не схотів, і коли псар приїхав удруге, довелося ту сучку на конюшні накрити кошиком, а дама в рукавичці запхала псячу пуцьку куди слід, і бідний пéсьо з батогом над головою мусив запліднити благородну суку, і це в той час, як та породиста суцяра з превеликою охотою віддавалася першому-ліпшому приблудному барбосу, або таке, у пана штабс-капітана був сенбернар, і півдня по обіді не могли його познайомити з псюкою, яку привезли аж із Шумави, бо вона була вища за того пса… нарешті інженер Марзін відвів їх на пагорб у саду, розкопав там такий майданчик, цілу годину готували терен для того сенбернарського весілля, і лише надвечір, коли пан інженер, увесь мокрий, востаннє розрівняв лопатою сходинку, справа пішла, суку поставили під приступець, а пса на нього, аби та парочка вирівнялася, і так дійшло до злучки, але з примусу, насильно, тоді як на волі вівчур з величезним бажанням цюцюркається собі з таксою або ірландська тер’єрка — зі стаєнним пінчером… і таке саме вийшло зі мною… Так неймовірне здійснилося, цілий місяць я ходив, щоб мене штрикали ін’єкціями, тими, знаєте, що збуджують, цілий набір шприців, тупих, як цвяхи, в дупу, аби зміцнити мою психіку, і після десяти сеансів нам пофортунило, однієї ночі, згідно з інструкцією, я запліднив Лізу… і ось вона почала спухати і тепер уже їй довелося ходити на зміцнюючі уколи, бо лікарі побоювались, щоб вона, бува, тієї нової людини не скинула, так ото від нашого кохання лишилася булька з носа, а те націонал-соціалістське злягання перетворилося на якийсь акт у тозі, Ліза навіть не торкнулася ні мене, ні прутня, я просто брав участь у злучці, згідно з інструкцією і правилами Нового Європейця, що не принесло мені жодної втіхи, але те саме вийшло і з дитиною, сама тільки наука і хімія, і, головне, ін’єкції, Лізина дупця від тих уколів була наче поцвяхована, і ми замість того, щоб займатися любощами, мусили пацькати кремами її вавки і мої гнійники після впорскувань, які мали сприяти появі нового красивого дитяти. І тут зі мною трапилася халепа, уже не раз я завважував, що з аудиторії, де читали лекції про славне минуле древніх германців, тепер долинали уроки російської мови, бо вояки навіть під час виконання расового обов’язку з метою запліднення красивих білявих дівчат ще додатково вивчали російську мову, такі загальні фрази, і от якось, коли я під вікнами прислухáвся до уроку російської мови, капітан запитав мене, що я про це думаю, і я сказав, що, судячи з усього, буде війна з Росією, а він почав кричати, що я збурюю громадськість, а я кажу, мовляв, тут нікого немає, тільки він та я, а він кричав, що маємо з Росією пакт, а це є підбурювання і поширення фальшивих чуток, і лише тепер я помітив, що це той самий капітан, який був Лізиним свідком на весіллі, той, що не тільки руки мені не подав і не привітав, а й упадав за Лізою до мене, а я йому перейшов дорогу, а тепер настав слушний час, щоб відігратися, і він доніс на мене, і я опинився перед начальником того містечка, в якому вирощували Нову Європу… коли він удосталь накричався, що це дурість, що я піду під військовий трибунал, що я чеський шовініст, саме в цей момент у містечку зчинилася тривога, начальник підняв слухавку і зблід, виявилось, що почалася війна з Росією, як я й передбачав, і він уже на сходах сказав мені, мовляв, і як ви те вгадали, а я скромно відповів, що обслуговував ефіопського імператора… А наступного дня у мене народився син, Ліза забажала охрестити його Зіґфрідом, бо вона розглядала скульптури і слухала музику Ваґнера, який надихнув її на синочка. Але мене звільнили й наказали після відпустки почати працю на новому місці в ресторані «Кошичок» у Чеському Раю. Ресторан і готель на самому дні ущелини, ніби в кошику, потопав у вранішніх туманах і пообідньому прозорому повітрі, крихітний готельчик для закоханих парочок, які замріяно прогулювалися поміж скель і оглядових майданчиків, щоб повертатися назад на обід і вечерю, тримаючись за руки або під руку, всі рухи наших гостей були сповільнені й спокійні, бо цей «Кошичок» призначався лише для армії і СС, для тих офіцерів, які, перш ніж вирушити на Східний фронт, наостанок зустрічалися зі своїми дружинами, коханками, тут усе було не так, як у містечку, де вирощували нову расу, куди солдатів привозили, наче расових жеребців або породистих кабанів, щоб за один-два вечора запліднити за наукою самку німецьким сіменем… У «Кошичку» все було цілком інакше, як на мій смак, тут не було веселості, тільки меланхолійний смуток, така замріяність, якої я ніколи не чекав від солдатів, майже всі гості були схожі на поетів, які ось-ось почнуть писати вірші, але це була не поетичність, бо вони залишалися такими самими жорстокими і грубими, й зарозумілими, як і решта німців, сп’янілих перемогою над Францією, хоча одна третина офіцерів дивізії Grossdeutschland полягла у тому галльському поході… тут німецьких офіцерів чекала інша дорога, інше призначення, інші бої, бо зовсім інша пара калош їхати на російський фронт, який уже в листопаді вклинився під саму Москву і там загруз, хоч армії розповзалися все ширше й ширше, навіть до Воронежа і на Кавказ, але далечінь і ці вісті з Росії, найголовніше, вісті з Росії, де партизани зробили дорогу на фронт настільки небезпечною, що фронт, по суті, починався вже в тилу, як оповідала Ліза, приїхавши додому з фронту, і війна з росіянами її зовсім не тішила. Ще вона привезла маленьку валізку, і я спершу не склав ціни тому, що в ній було, а валізка була повна поштових марок, я думав, що Ліза її знайшла, але вона ще в Польщі і в Франції нишпорила по єврейських квартирах у пошуках марок, а у Варшаві при обшуках у депортованих євреїв брала тільки поштові марки, про які казала, що після війни вони так піднімуться в ціні, що ми на них зможемо купити готель де завгодно і який завгодно. А той мій синочок, який залишався зі мною, був дивним дитятком. Я в нім не міг розпізнати жодної моєї риси, жодної прикмети ні моєї, ні Лізиної, ні навіть тієї, яку обіцяла атмосфера Вальгалли