Я обслуговував англійського короля

[24], у цьому дитинчаті не було й сліду музики Ваґнера, навпаки, він був такий полохливий, що в три місяці вже бився в корчах. А я обслуговував гостей зі всіх німецьких земель, спочатку вгадував, а потім уже з абсолютною точністю визначав, звідки німецький солдат — з Померанії, з Баварії чи з Порейння, я достеменно упізнавав вояків чи то з побережжя, чи з внутрішніх земель, і чи він робітник, чи селянин… і це була моя єдина розвага, я обслуговував зранку і до ночі без відпочинку і вихідних, тому й не міг розважатися інакше, як тільки вгадувати, хто що замовить та звідки родом, і не лише чоловіки, а й жінки, що приїжджали з якоюсь такою таємною вісткою, і в тій вістці були смуток і страх, така урочиста туга, потім за все життя я ніколи не бачив подружніх і закоханих пар таких ніжних і уважних, у чиїх очах було б стільки зажури й ніжності, хіба тільки вдома, коли дівчата співали «Чорнії очі плакали з ночі…» або «Зашуміли гори…» і таке інше. В околицях «Кошичка» за будь-якої погоди прогулювалися парочки, завжди молодий офіцер в однострої і молодичка, тихі і занурені в себе, і я, хто обслуговував ефіопського імператора, не міг зрозуміти й розгадати, чому вони такі, і збагнув лише тепер, що вони відчували, що можуть уже ніколи більше не побачитись… така ймовірність і робила з них красивих людей, це й була нова людина, не той гордовитий переможець і горлодер, а, навпаки, людина покірна, задумлива, з прекрасними очима наляканого звірятка… і ось очима цих закоханих пар, бо й подружжя перед перспективою фронту ставали коханцями, я навчився дивитися на околиці, на квіти на столі, на дітей, що гралися, на те, що кожна година як святе причастя, бо день і ніч перед від’їздом на фронт закохані вже не спали, не те, щоб вони не були в ліжку, але тут було щось вище, ніж ліжко, тут були очі і людські стосунки, які, мабуть, за все своє кельнерське життя я не відчув з такою силою, як побачив і пережив тут… Хоч я й служив офіціянтом, а інколи метрдотелем, по суті, я був тут, як у величезному театрі або в кінотеатрі на сумному спектаклі або мелодрамі… і ще я зрозумів, що найлюдяніші стосунки між людьми — тиша, така тиха година, відтак чверть години і, врешті, останні хвилини, коли під’їжджає коляса, іноді військова бричка, інколи авто, і двоє тихих людей підводяться, довго дивляться одне на одного, зітхають, і потім останній цілунок, фігура офіцера спочатку виростає у бричці, осідає, вона в’їжджає на горб, останній поворот, помах хустинки, і потім, коли коляса чи авто поступово зникає, мов сонце за горбом, і нема вже нічого, перед входом до «Кошичка» зостається тільки жінка, німка, людина в сльозах, і все махає й махає, прощається пальчиками, з яких випала хустинка… аби потім повернутися і, заливаючись слізьми, кинутися по сходах до кімнати і там у відчаї, ніби черниця, яка зустріла мужчину в монастирі… впасти обличчям у подушку і потонути в ліжку в довгому наростаючому риданні… а на другий день виїжджали ці кохані на вокзал з очима, почервонілими від сліз, і та ж сама коляса, або бричка, або авто, привозила нові пари з усіх кінців світу, зі всіх гарнізонів, зі всіх міст і сіл на останнє побачення перед від’їздом на фронт, бо повідомлення з фронту йшли такі погані, незважаючи на швидке просування армій, що Ліза з того бліцкрігу ставала дедалі стурбованіша, аж врешті не витримала і вирішила відвезти Зіґфріда до Хеба у ресторан «Біля міста Амстердама», а сама поїхала на фронт, бо там їй, мовляв, буде краще.