Вождь червоношкірих (Збірник)

Безсумнівно, вбрання Альварити робило честь містечку Галліполі, та очі сеньйорити навіювали думки про Севілью і Вальядолід, кастаньєти, балкони, мантильї, серенади, засідки, нерозсудливу сміливість… ось що обіцяли ці темні безодні.

— Не боїшся йти сама, Альвірі? — стурбовано поцікавилася мати повелительки. — Тут швендяє скільки різного наброду! Може б, ти…

— Я в житті не зустрічала нічого, що могло б мене злякати, мамо. Особливо це стосується людей. Чоловіків, якщо хочеш. Не переймайся. Я миттю знайду втікача-ледацюгу й повернуся.

На товстому шарі пороху, що вкривав землю біля колії, треноване око Альварити хутко помітило хвилястий слід пітона. Відбиток тягнувся вздовж залізничної станції і далі вузенькою вуличкою у напрямку балки, як і передбачала дівчина. Відсутність метушні на вулиці підтверджувала, що місцеві не в курсі, який незвичайний гість подорожує їхніми дорогами. Спека загнала людей до будинків, звідки час від часу долинав гучний сміх або жалібне виття концертини[40] у невмілих руках. У затінку дерев кілька мексиканських дітлахів, схожих на байдужих глиняних бовванів, припиняли гратися і завмирали з розтуленими ротами, побачивши Альвариту. Тут і там визирали з-за дверей жінки — і вклякали на місці, зачудовано споглядаючи білу шовкову парасолю.

Сотня кроків — і дівчина вийшла за місто, минула зарості колючого чагарнику і ступила у привітний гайок у неглибокій балці. Внизу зміївся маленький чистий струмок. Місцина нагадувала міський парк — із таким неодмінним його атрибутом, як купи обгорток і відкриті бляшанки, залишені любителями вилазок на природу. Неперевершена й незворушна Альварита дибала псевдонезайманими галявинами і схилами вздовж струмка. Нарешті дівчина зауважила доказ того, що зрадлива рептилія наближається до кінцевого пункту своєї подорожі. Слід чітко виднівся на піску пойми. Вода притягувала пітона як магніт, змій не міг відповзти далеко звідти.

Переконавшись у тому, що зрадливий друг десь поблизу, Альварита вирішила ще поблукати вздовж вигадливих вигинів струмка, котрий різко повертав униз від велетенської водяної планери[41]. Щоб дістатися туди, повелительці довелося зійти зі стежки і видертися на узвишшя. Дівчина опинилася посеред густих високих заростей чапарелю. Жовті пелюстки не по сезону квітучого єрусалимського терну наповнювали повітря солодким п'янким ароматом. Внизу в балці спокусливо шепотів вітерець, виносячи нагору осінній запах прілого листя.

Альварита зняла бриль, розпустила волосся і не поспішаючи стала заплітати дві довгі чорні коси.

За кілька кроків із сутінків, що панували у заростях вічнозелених кущів, за дівчиною невідступно стежили два маленькі ока, ясні, як коштовне каміння. Скрутившись кільцями, там лежав Куку, велетенський пітон, незрівнянний Куку з панцирною мордою і тоненькими губами, — три з половиною метри вишуканої лискучої поцяткованої шкіри. Куку спостерігав за господинею, не виявляючи своєї присутності ні рухом, ні звуком. Талановитий ледацюга передбачав, що його зловлять, але, чудово замаскувавшись у листі, сподівався подовжити насолоду. Як же приємно після розпеченого запиленого вагону лежати, відчуваючи тілом запах води і божественну твердість землі й каміння! Скоро, дуже скоро повелителька знайде його, і він, звичайний черв'як у її безстрашних руках, повернеться до темної клітки у вузькому будинку, який біжить на колесах.