Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі здивувався, почувши ввічливий, спокійний голос. «Як? Його буря не зачепила, тільки мене вона пошарпала? Хай би хоч недовіру відчув, цього я маю право жадати».
— Старію я, — сказав король, коли вони рушили далі.— Це помітно по тому, як мене останнім часом зустрічають жінки. Одна, хоч вір, хоч ні, покинула мене за столом, накритим для двадцятьох відсутніх гостей, а сама вислизнула з дому й утекла. Тоді хоч-не-хоч помітиш, що твої справи кепські. Отак і сьогодні. Ти можеш бути задоволений. Ти ж задоволений? — спитав король, бо його супутник мовчав. Отже, все-таки ревнує! Король тріумфував.
— Ти сам хотів цього, Бляклий Листе. Я неодмінно мав побачити твою кохану, а ти радий був показати її мені хоч і в купелі. Вона й справді біла й рожева, як ти її змалював. Не так рожева, як біла, — теж правда. Ніколи ще я не бачив чогось такого білого, осяйного, і ніколи ще самий вигляд жінки не обіцяв мені стільки щастя. Як жаль, що я старий…
Усе це говорилося із щирим смутком — або ж із дуже талановито вданим. Слухаючи, Бельгард усе дужче впевнювався у власному щасті, бо його щастя було дійсністю, а не порожньою обіцянкою.
— Правду кажете, я щасливий, — гукнув він угору, до безшелесних верховіть. І зразу почав півголосом: — У мене найвродливіша в світі кохана, я перший стайничий Франції, мені тридцять років, я непоганий на вроду, і вечір такий погожий. Я маю честь їхати поруч короля. Величносте! Ви б хотіли відняти в мене мою прекрасну подругу, і це була б щонайбільша честь для вашого придворного. Але Габрієль д'Естре кохає мене, і вона зраджувала б вас.
— Вона тебе забуде, — так само тихо відказав Анрі.
— І все ж таки я зостануся для неї першим, — заперечив Бельгард. — Ми покохали одне одного ще при дворі покійного короля, коли їй було шістнадцять. Король звелів нам танцювати вдвох, убраними в однакові кольори. Дуже добре, що ми тоді не піддалися взаємному жаданню. Хоч я й не доторкнувся до неї, та однаково вона була призначена мені, а не кардиналові де Гізу і не герцогові де Лонгвілю[26]. Втеча короля з Парижа розлучила нас на три роки, і я зустрів її знову завдяки чистій випадковості. Та хіба таке буває випадково?
«Надто поважно ти про це розводишся, — хотілось вигукнути Анрі. Надто поважно й довго». Але він змовчав. Чим темніше ставало в лісі, тим самозабутніше поринав Бельгард у спокійне сп'яніння своїм щастям.
— Мені кажуть — вона в Кеврі. Я поїхав туди — і хто ж стоїть серед зали? Ми глянули одно на одне — і все вирішилось. Вона дожидала мене три роки, я лишався для неї першим. Тітка наглядала за нею, я підплатив тітку, і тої ночі двері до її кімнати зостались не замкнені. Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила, і там я з нею спав, — докінчив Бельгард; його протверезило саме це слово, і він замовк, мабуть, міцно стиснувши губи.
— Це все? — спитав Анрі, якось дивно пригнічений, хоч це все ж таки була кумедна історія — як підплачують тітку й сплять із небогою.
— Я й так сказав забагато, — зауважив коханець Габрієлі. Те саме відчував Анрі: йому було соромно, що він усе це почув. «Щирі зізнання того, кого я збираюсь пограбувати, засоромили мене». Бо він уже забув, як допіру, в хвилину ясновидіння, ладен був піти на що завгодно, на будь-які приниження, на добровільну сліпоту, на муки сорому, аби тільки домогтися свого.
Вершники виїхали на галявину — ту саму, звідки почалася їхня пригода; вона була залита місячним сяйвом. Кожен ураз побачив, що другий поважний і блідий; і тоді Бельгард у цій глибокій самоті заговорив як придворний.
— Величносте! Не вимагайте, щоб я хвалився своєю молодістю, — попросив він. — Щасливий король і в сорок років молодий. А я… сьогодні, може, останній день щасливий.
— Ти чогось дуже жовтий, Бляклий Листе. Навіть місячне сяйво цього не приховує. Крім молодості має вагу здоров'я. Тобі треба поїхати на води, Бляклий Листе.
Чарівна Габрієль
Де б не був Анрі, завжди й усюди йому треба стерегтися ворогів. Одного дня між двома ворожими арміями прокрадається якийсь селянин. З лантухом соломи на голові йде він чотири милі лісом, виходить до замку Кевр, через міст входить па подвір'я, і там його гукає служниця:
— Стій, діду! Кухня з заднього боку.
Їй щось тицьнули в жменю, вона вкрай здивовано розглядає ту річ і врешті виконує те, про що її пошепки попросили. З дому виходить Габрієль д'Естре.
Boна бачить низенького селянина, сивобородого, згорбленого; темне зморшкувате обличчя, як звичайно в простолюду.
— Чого тобі?
26
Де Лонгвіль Анрі (1568–1595) — губернатор Пікардії, супротивник Ліги.