Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
У покинутій конторі дзвонив телефон. Андрій зайшов туди механічно, бо, коли дзвонять, треба зняти трубку.
— Слухаю.
Десь здалеку донісся жіночий голос:
— Чоловіче добрий, покличте мені Степана Карпінського.
— Я не знаю, де він живе. Та й що це вам спало на думку дзвонити в колгосп?
— Йой, чоловіче, дуже вас прошу! Якби ви знали, як мені треба Степана! То мій брат…
— Щось сталося?
— Так, — плачучи, сказала жінка.
— Розказуйте, де він живе.
— Йой, коло старої школи, на горбі. Хата бляхою вкрита. Покличте, бо я… Скажіть, що Маруся.
Жінка, певно, хотіла сказати «вмру», але затнулася.
— Я зайду, але то не близько.
— Нічого, я почекаю.
Андрій поклав трубку на підвіконня. Мав напасть. Але це йому по дорозі. Дивно, що сюди ще хтось дзвонить.
Дорога була з самої глини, столоченої кіньми й машинами. Він швидко йшов і впізнав хату на горбі, обшальовану дошками й з верандою. Пес кинувся до нього, але ланцюг був короткий.
Коло газової плитки на веранді стояла зігнута жінка і щось мішала в баняку.
— Добрий вечір! Стефан Карпінський тут живе?
Жінка застигла з ложкою:
— Тут…
— А він вдома?
— Ще з роботи не приїхав.
— Розумієте, в чому річ: я йшов через колгосп, а в конторі дзвонив телефон. Я підняв трубку, і мене якась жінка дуже просила, аби я покликав Степана до телефону.
— А що за одна?
— Казала, що вона Маруся, Степанова сестра. Може, ви підете? Я залишив трубку на вікні. Ну, все. Вибачте, мені треба йти.
— Маруся?.. — зміненим голосом перепитала жінка. — Таж вона… вмерла. Так, вмерла! Ще тому три роки. У Миколаєві. Чи ви жартуєте, пане вчителю, чи мені причулось?
— Чого б я мав жартувати? Дзвонила Маруся, Степанова сестра. Підіть до телефону.
— Ні-ні!
— То не йдіть. Якщо Маруся померла, то це, певно, чийсь підлий жарт. Хіба не розумію, для чого. Я тут чужа людина. Дзвонили, до речі, не з села, а здалеку. Ви не переживайте! Розкажіть чоловікові, може, він краще знає…
Андрій вийшов надвір. Та жінка з телефону плакала по-справжньому. Він спинився за хвірткою, не знаючи, як бути далі. Треба ж покласти трубку на місце, перед тим сказавши, що Степана немає вдома. А йти в темінь йому не хотілося, та ще з такої дивної обставини.
На щастя, повз нього пройшов високий чоловік в керунку до колгоспу.
— Вибачте, — кинувся до нього Андрій. — Ви не могли б покласти трубку телефону на місце? Там, в конторі. Це вам по дорозі, здається?
Чоловік обернувся до нього. Мав бліде лице, аж занадто бліде. Десь Андрій його бачив. Одежі він не примітив, тільки овал лиця з темними проваллями очей. Чоловік кивнув і пішов униз.
— Тож вип’єм за світло! — урочисто мовив Сашко.
— За світло!
— Пригадуєш казку, як дід з бабою носили в мішках світло, доки їм не порадили прорубати вікна в хаті? Може, в твоєму Урожі треба прорубати вікна?
— Я не знаю, чого треба Урожу. Я його сприймаю деколи, як живу істоту. Здається, йому не до вподоби бетонові стовпи й вирубані дерева. А його мешканцям — байдуже, аби швидше було світло. Якби я жив там довше, то сказав би, що існує якась таємниця.
— Що, нема ніякої?
— Нема, бо жодну людину вона не цікавить.
— І тебе?
— І мене, на жаль. Наслідки суспільного виховання, яке заповнило наш мозок матеріалістичним світоглядом. У мене вже є робоча гіпотеза. Десь біля того місця, де росли оті славетні груші, можуть бути поклади якихось копалин, які створюють енергетичне поле. А тепер землю розрили і випромінювання стали сильніші.
— З тебе не вийде письменника, — засміявся Сашко.
— Жоден письменник нині не шукає того, чого нема. Та й скільки можна писати про чорного чоловіка!
— Ти ж його бачив!
— Так, але то електрик. Я впізнав його в їхній компанії.
— Коли ми з тобою пили на терасі, я раптом відчув, як ззаду до мене підходить жінка в білому і кладе мені руки на плечі.
— Як ти міг бачити, що вона в білому?
— Кажу, що відчув. І тоді ти був інакший, не такий озброєний матеріалістичним світоглядом.
— Я за цей час багато думав. Не можна піддаватись настроєві. Людям важко звикати до темряви, коли вони жили до того у світлі. Це впливає на психіку. Мені ще гірше, бо я в чужому селі і зле орієнтуюся. Але, з другого боку, я не повинен би постраждати, бо нікому до мене нема діла.
— А якісь документи про село збереглися?