Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Слухай, Ганю, я видів під стайнею коцура, би-с ’му не давала їсти, бо не відчепиться.
— Нам би кіт здався. Миші пшеницю трублять.
— То старий кіт і криває. Нажени, як увидиш.
— Ніякого кота я не виділа, — нарешті сказала те, що треба, Ганя. — Певно, пішов.
Федьо вспокоївся і став збиратися.
— Ступи до Михайла, він нині вдома. Може, поріжете грушки.
— Добре.
Кіт сидів на тім самім місці й вилизував лапу.
— Йди звідси, бо тя заб’ю! — крикнув Федьо, але рука в нього не піднялася по камінь. Як відкривав браму, почув за собою сміх, ніби чоловік сміявся. Він дав собі слово нині порізати грушки.
Заніс молоко до молочарні. То була шопа, збита з дощок. Якраз через дорогу росли ті нещасні грушки, що вже почали тривожити Федьову душу. Пеньки почорніли від дощу. «Пусте, — подумав Баліцький, — то не з церкви. У тім гріха нема».
З усе ще тяжким серцем зайшов до будки, де серед алюмінієвих бідонів сиділа груба й червона Гандзя в білім халаті.
— Слава Йсу!
— Навіки слава! — відказала грубим голосом Гандзя. — Давайте скорше, бо я йду до голови.
— Таж ще не всі люди молоко принесли, пані Ганю, — здивувався Федьо. Мусив бути ласкавим з тою старою курвою, бо та вічно милилася в рахунках.
— Піду до голови, най перенесе мою шопу десь інде. Або заберуся геть!
— А що ся стало?
— Що?! Ви, пане Федю, забрали грушки?
— Ну, забрав…
— То не питайте! — і Гандзя відвернулася.
— Слухайте, хтось мусив забрати деревину. Не буде ж лежати на полі. Не я, то хтось інший би взяв. А я дав літру магазинної горівки трактористові… То що сталося?
— А! — махнула рукою Гандзя. — Прийшла-м нині, ще було досить темно. Дивлюся, коло грушок хтось є. Думала, пес, йду собі ближче. Коли дивлюся: стоїть голий до пояса хлоп з рискалем і копле. Лиця не видно. То я подумала, може, щось здохло, паця чи пес, то він хоче закопати. Кажу до нього жартом: «Ти чого розібрався? Вдурів, чи що?» Бо то не дивно, що копав, а що в таку студінь голий. І пішла-м ближче, аби дізнатися, що то за варіят… Ха-ха-ха!
І Гандзя почала сміятися. Та так, аж все тіло затріпалося і задзенькали порожні бідони.
— Ха-ха-ха!
Видно, їй не дуже було до сміху. Гандзя, щоб спинитися, стала товктися головою в стіну. Федьо зачав говорити:
— Ганю, вспокійтеся!..
Але де там. Аж коли дошка проломилася в тому місці, де Гандзя товкла головою, і така доля чекала шопу, Федьо побіг кликати на поміч. Медпункт був за новою школою. Фельдшерка вхопила якісь уколи і пігнала, наказавши Федьові закликати хлопів, хоч які тепер хлопи, коли робочий день. Михайло був удома.
Кругом шопи зібралися баби. Хтось побіг дзвонити по «швидку». Шопа тріщала і мала скоро завалитися. Фельдшерка то заскакувала, то вискакувала. Ніяк не могла дати Гандзі укола. Хтось додумався принести шнура, що ним припинають брикливу корову, і Михайло з Федьом заледве зв’язали Гандзі руки й ноги. Вона кричала, і з писка йшла піна.
Кричала Гандзя таке:
— Пустіть мене до нього!
І при тім гнула матюки.
Фельдшерка, тремтячи, всадила в неї шприц і, схрестивши руки на грудях, повторювала:
— Зараз пройде! Зараз пройде! Це — істерика.
Всі виділи, що то істерика, бо Гандзя не слабувала на чорну хворобу. Федьо тихим голосом розповів, у чім річ, і всі розуміюче переглянулись:
— Біжіть по Олену, най відлиє!
Михайло побіг. Укол не діяв. Пройшло п’ять хвилин, десять. Гандзя корчилася, ніби лежала гола на розпеченій пательні.
— Та то ж не можна повідати, коли щось таке увидів! Хіба на другий день…
І всі подивились на Федя, ніби він тягнув Гандзю за язик. Баліцький перейшов через дорогу і побачив там невелику свіжу яму, але жодного сліду чобіт чи черевиків. Ніби той, що копав, не ходив по землі.
— Йой, пустіть! Він мене кличе! Йой-ой! — залементувала Гандзя.
Нарешті прийшла Олена, котра завше ходила в чорній хустці й білій запасці. За нею Михайло ніс бляшанку й старі газети. Вони зайшли до шопи. Михайло розтопив віск, а Олена, змовивши молитву, вилила той віск у горнятко зі свяченою водою, тримаючи його над Гандзею.
— Ага, — сказала Олена. — То був він…
Гандзя перестала корчитися. Мутні очі проясніли.
— Де я? — спитала вона.
V
Андрій Іванович жив тут перший рік після інституту і мав твердий намір звідси вибратись, але не знав як. Він здогадався, що ніхто йому тут з вчителів не радий, бо їхні діти, обравши цю, без сумніву, благородну професію, тинялись десь на чужині, квартируючи в різних бабусь. Але що він міг вдіяти супроти наказів, інструкцій та інших паперових драконів? Перший місяць збирав з дітьми картоплю, а коли йшов дощ, проводив уроки. Гори, що нависали над Урожем, тягнули його до себе, і то були чудові дні, коли він блукав лісами, пив воду з потоків і таке інше. Але сльота загнала його в глухий кут, дев’ятнадцяте століття, часи Васильченка.