Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Пийте, Федю, раз-два — і нема! Але ж надворі зимно! Хоч би сніг не впав. Я ще матину на городі не спалив.
— Перший сніг має недовгий вік. Ще мусить бути трохи тепла.
— Тота зима була без снігу. Зле, коли зимно і нема снігу.
— Випийте і ви троха, Параню.
— Капілку хіба, о-о! — досить. Мушу вже йти. Привела вам Федя на гостину, то бавтеся.
Федьо не пішов зразу до Юзя, хоч і був перестрашений. Горівка трохи розвіяла страх, та й хто таке видів — лишати хату відкритою на ніч. Юзьо світив ліхтаркою, поки Баліцький шпортав ключем у замку. Легенький сніжок сипався на обору.
— Чого не поріжеш грушки? — спитав Юзьо.
— Нема з ким. Зять кожну суботу тепер робить. Може, ти поможеш? Я заплачу.
— Кілько?
— Десятку й півлітра.
— Мало.
Федьо ледь не плюнув межи очі тому жебракові. Пощо йому грошей?! Ні дітей, ні родини.
— Чому мало? Ніхто нині більше не дає.
— За просте дерево не дають… Думаєш, я не знаю, чого ніхто до тебе не йде? Люди дурні, а я побував у такому пеклі, що нині ніц не боюся.
— Завтра поговорим.
Федьо з обридженням поклав голову на чорну, як вугіль, подушку і загасив лампу, як тілько Юзьо виліз на піч. Кортіло дати копняка тому псиську, що, роззявивши пащеку з жовтими зубами, ніби сміявся над чужою бідою. Хтів зараз заснути, але сон не йшов до нього. До небіжки тестевої, якби та здумала їх навідати, Федьо, може б, і пожартував, але тут було щось інше. Тота мара хоче його доконати. І було би за що? За якісь грушки! Не він їх зрізав, най би пропали! І назад не посадить. Чого ще треба? Мусить бути якась рада. Хоч би покропити свяченою водою. О!
— Юзю, Юзуню! — озвався Федьо, але старий хропів, хіба пес засовався в куті.
Федьо боявся встати, бо й темно було, і пес міг би вчепитися в ногу. Та пусте. Знайде в коморі пляшку з свяченою водою, покропить, як не поможе, піде до священика, спитає.
Такі люди зависні, як хтось трохи ліпше живе! Не видять роботи, видять хіба маєток.
Три рази піяли когути, а перед третім разом Федьо задрімав, і приснилось йому, що він малий, без штанів, ходить по ріці й кидає до води камінчики. Сонячно, тепло, жовті квітки повилазили між камінням. Вода чиста, як сльоза. Запіяв когут. Баліцький збудився і побачив, що розвиднюється. Проїхав автобус попри хату. А шкода — у сні так легко було. Пам’ятав кожний камінчик, кожну пелюсточку, і як босі його ноги, хоч і бігав по беріжку, ні разу не наступили на квітку.
Поки Федьо йшов до своєї хати, то вже думав про свиней і корову, аби їм дати їсти. Бідацтво десь чує, що господар не ночував дома. А як злодії? Сніг нападав за ніч, але не було так дуже зимно, аби не розтав до обіду.
…На білому снігу лежав, склавши руки на грудях, чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Очі мав відкриті й нерухомі. Лежав посеред городу, і, певно, віддавна, бо слідів не було видно. Баліцький не відкрив брами. Сусідка побачила його, коли йшла на автобус. У лікарні Федьо нікого не впізнавав, нічого не говорив, а на третій день вмер. Мав слабе серце, та й був вже немолодий.
А був то не найгірший чоловік на селі, файний господар. Правда, трохи захланний, бо на другий день після того, як Гандзі з молочарні відливали на воску, приходив взнавати, чи та записала йому ті три літри молока, чи не забула.
VII
Каламутна жовта вода несла в собі небесну вологу, дощі й сніги, щоб через кілька днів стати знову такою прозорою, що буде видно кожний камінчик. Ліс був уже мертвий, непривітний і голий. Андрій пройшовся до галявини з сірими плямами снігу по темних кутках і втомлено відчув, що вже недалеко до вечора і що він настане раніше, ніж треба. Хмари погрожували звалитись йому на голову і обліпити брудною й мокрою ватою. Хоч він не був ні поранений, ні хворий.
Хлопець вертався стежкою між двох розкислих полів у свою кімнату, насичену нафтовими випарами, запахами чужої самотньої старості і тютюновим димом. Холодне повітря пекло горло, і Андрій затулив рот старим чорним шарфом, що розтягувався до безкінечності. Завтра він буде далеко. Директор відпустив його на канікули додому. Дитячі очі, які він бачив сьогодні на уроці, й досі стежили за ним, тепер йому здавалось, що з докором, адже вони лишалися в темряві, а він їхав до світла, котре невичерпне і щедре, котре гріє, веселить і проганяє страх.
За мостом він звернув вправо, щоб піти через колгосп, звідки ближче до хати. Дітям ще нескоро доведеться пізнати мандри, зустрічі, музику, міста, а декотрі так ніколи й не пізнають, засуджені на довічну селянську працю, єдиним вікном у світ для них буде телевізор. Село, що вимирає, викликає сентиментальні почуття. Уріж і не думав вимирати, хоч колгосп розвалювався на очах. Він сам себе годував. І це було трохи неприродно, бо не могло тривати до безмежності.