Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Настрахати до смерті. Зрештою, сам подумай, то колись були живі люди, як ми з тобою, а тепер вони блукають по сплюндрованому домі, і їм, звісно, прикро на це дивитись…
— До привидів мені нема діла, але я естет.
— Між іншим, тут не вживають цього слова. Є або вмерлі, котрі «ходять», або «нечистий», злий дух. За що вип’єм?
— За красу руїни!
— Ого, який декадент!
— А ти — містик. Слухай, маєш такий матеріал. Сідай і пиши історію цього дому.
— Я не знаю його історії.
— Вигадай! То — твоє. Я ще не знаю, за що б мені взятися. Усе, що я пережив, суцільна нудота, яку не врятує навіть найвишуканіша брехня. Поки що пишу щоденник.
— У мене відраза до щоденників, — скривився Андрій.
— Слухай, через два роки ми станемо такими, як усі вчителі. Згадай Васильченка. Не можна заснути, не маємо права. Хай нема театрів, музеїв, товариства, багатьох потрібних книжок, але є здатність думати, немає суєти, біганини. У нас є останній шанс — стати самими собою, здобути трохи мудрості, аби почати нове життя. До речі, як тут з дівчатами?
Андрій засміявся.
— Я серйозно питаю, бо якщо ти здурієш і тут оженишся, то пропадеш.
— Нема тут ніяких дівчат.
— А взагалі, це складна проблема…
І Сашко почав ходити по терасі взад і вперед. Андрій палив цигарку за цигаркою, відсьорбуючи холодне шампанське. Свічка опливала червоними патьоками. Він дивився на Сашкову тінь, що рухалась повільніше, ніж його постать, і подумав, що тінь не повторює людини і невідоме її призначення.
На терасі були забиті цвяхами двері. Оля любила сидіти на їхньому порозі. Була ніби в сховку, бо клен затуляв її від колгоспного подвір’я. Зараз листя з нього обірвав вітер. Оля брала до рук великі пересохлі листки і складала їх докупи, наче сторінки книжки. Від щілин між плитами тягнуло холодом підземелля. Там була вічна темрява і щось таке, про що їй до сліз хотілось дізнатись. Олі багато разів снилось, що вона опинилась в підземеллі і не може звідти вийти. І кожного разу було однаково страшно.
Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.
Оля раніше плакала, а потім почала втікати на річку або залазила сюди. Їй можна, бо вона була не така, як усі діти. І школи не любила, хоч і вчилась на «четвірки». Школа їй виписувала куртку або пальто на зиму і чоботи. Баба ходила і забирала тото, бо Оля встидалась.
Дівчинка позбирала всі листки, зв’язала їх травинкою і могла йти додому. Листки були їй ні до чого. Оля обігнула стару школу і пішла стежкою між липами. По дорозі вертались з роботи електрики, і вона спинилась, щоб з ними не стрічатись. Збоку йшов чоловік, теж вбраний, як електрик, у куфайці й касці. Він повернув голову до Олі, й вона побачила біле, як полотно, лице й чорні очі, що наче пронизали її наскрізь. То була одна хвиля, але дівчинку наче щось пришпилило до землі і по тілі їй пробігла дрож…
VI
Перед вечором Федьо Баліцький пішов закривати курей, що вже повсідались. Жінка поїхала до доньки і мала там ночувати, тому він збирався до сусіди, аби збавити час. Хлопи, навіть ті, що в карти не грали, сходились тепер щовечора то в одного, то в другого і бесідували. Так було ще в ті давні часи, коли за радіо й телевізор ніхто не чув, а нафта коштувала задорого, аби одному сидіти при лампі.
Те, що побачив Федьо на донині не порізаних грушках, було щось інше ніж крук чи чорний кіт. На стовбурі сидів чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками й на колінах тримав капелюха. Федьо якось не подумав і спитав:
— Ви щось хтіли?
Той навіть голови не повернув. Федьо почув, що подих йому урвався і в голові задзвонило. Зір його впав на білі босі ноги того пана, не заталапані болотом. Баліцький не пам’ятав, що далі було, як він зрушився з місця й опинився на дорозі, що вела до ріки. Обудився від того, що хтось завів його до хати, де сиділи хлопи при лампі й курили.
— Нич не кажіть, Федю, нині нич не кажіть, — сказала твердо до нього Параня; аж тепер він впізнав, що то Параня. — Завтра рано скажете. А ви дайте горівки чоловікові, най трохи відійде. І нич не питайте! Ліпше десь тут переночує…
— Підете до мене, Федю? — спитав Юзьо.
Той згідливо кивнув головою, а очі мав неживі.
— Переночуєте в мене, а завтра жінка приїде.
Господар Петро Приставняк виніс з комори півлітра самогонки:
— Най моя баба що хоче каже, а я вас вгощу, хлопці…
Налив Федьові сто грамів: