Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
Слава богу, що найліпший приятель Сашко опинився не так уже й далеко від Урожа і перший згодився відвідати Андрія. Той купив ковбаси, шампанського і ділився з усіма своєю радістю.
Сашко приїхав, коли вже стемніло. Андрій підскочив до дверей автобуса і встиг вхопити товариша за рукав, бо ще два кроки — і довелося б кричати.
Сашко озирнувся довкола і знизав плечима:
— Бр-р!
— Я позичив ліхтарика, — похвалився Андрій. — Ніде не можна купити. Біда…
— Лиш би війни не було, — заспокоїв його Сашко. — Ну, веди мене в своє житло, себто додому. Знаєш, мені завжди було дивно, як люди звикають до місця. За якісь три дні кажуть «ходімо додому». Певно, то омонім.
— А омонім походить від слова «омана».
— Зразу видно, що ми філологи. Але не тішся: за рік ти знатимеш аж стільки, скільки в підручнику. Далеко живеш?
— Зараз прийдемо.
— Всі села однакові, і всі квартири вчителів-холостяків.
— Ні, не всі. Це — незвичайне село.
— Чим?
— Тут панує темрява.
— В умах? Та її всюди повно! Чи ти маєш на увазі тимчасову темряву? То перейде, братчику.
— Я маю на увазі вплив темряви на людину. Це злочин — відключити електрику у такий важкий час, як пізня осінь. Світло з’явиться, але темрява добре нашкодить. Коли я зустрічаю юрбу електриків, обвішаних своїми причандаллями і мотками дротів, то їх ненавиджу. І не можу з собою нічого вдіяти. Я б порівняв їх з окупантами.
— Ну, ти даєш! — засміявся Сашко. — Коли ж ти встиг пройнятися урізькою психологією?
— Я дивлюсь очима чужинця, котрий сам не знає, чого прийшов сюди. А оті електрики знають: вони несуть темряву, а думають, що несуть світло. Може, і я прийшов з добрими намірами, а з них вийде зло?
— Що ти верзеш? Замінять стовпи, і буде світло. А про себе не думай. Ми нікому не потрібні, значить, вільні. Не дай боже, до чогось приліпитися зараз — ти вже раб довіку. Я, до речі, маю пляшку горілки. Всього пляшку. Щоби ми не ходили з тобою в темряві й не горланили «Розпрягайте, хлопці, коні!».
— А в мене шампанське. Ми підемо випити його у один дуже цікавий куточок.
— Чудово!
Господиня Ганна Григорівна випила з ними горілки, нагодувала і була би ще довго розпитувала, а вони ще довго розповідали, коли Сашко хитро викрутився:
— Дякуємо за гостину, але Андрій обіцяв показати свій кабінет, поділитись досвідом.
— Та вже ніч, хлопці!
— Сторож нам відкриє, а завтра перед дорогою я би хотів виспатися. Та й вам пора спочивати.
Андрій заскочив у свою кімнату за портфелем.
— А я не знав, що придумати. Дивися, зірки! Тут є панський будинок, покинутий, а ззаду нього тераса. Будем там пити.
— Давай, — байдуже згодився Сашко. — У моєму селі є хіба покинута стайня.
Андрієві стало прикро, і він замовк. Сухе листя шаруділо під ногами, коли вони йшли липовою алеєю. Дім з колонами білів просто перед ними і здалеку видавався таким, ніби мешканці його спали.
— Початок XIX століття, — сказав Сашко.
— Це — перебудова XIX століття, а фундамент набагато давніший. З того боку побачиш. Дивись, дім стоїть на самому краю горба. Так було дуже невигідно будувати житловий дім.
— Тут, певно, великі підвали?
— Величезні! Багато ходів, правда, замуровано.
— Ти що, встиг там побувати?
— До минулого року тут була школа. Я ходив забирати з вчителями деякі речі.
Андрій показав Сашкові, як лізти, і за хвилю вони вже стояли на викладеній пощербленими плитами терасі. Білі стіни й зірки освітлювали її досить ясно.
— Ну, як? — спитав Андрій.
— Розкішно! Особливо цей клен, що виріс з муру.
— Сісти нема де. Он там, дивись, були двері, через які виходило панське сімейство дихати вечірньою прохолодою.
— Тут, певно, є й привиди?
— Аякже!
Андрій поставив на підвіконня червону грубу свічку, запалив її і відкоркував пляшку шампанського. Вона тихо зашипіла.
— Привиди люблять тишу. Господиня каже, що тому, хто їх шанує, не ображає їхньої пам’яті, вони зла не заподіють.
— Цікаво, яке зло можуть заподіяти привиди?