Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Хочеш спитати, чи хтось вів хроніку Урожа? Ні, тут не було свого Мельхіадеса, і дощі не йшли по чотири роки, і ніхто не ховав золота в гіпсову статую. Уріж — не Макондо.
— Не-не-не! — перекривив його Сашко. — А вчителі як до цього ставляться?
— Я певен, що і вони бояться. Інакше б не зіпхнули на мене лекцію: «Чи існує потойбічне життя?» Бо це б наставило проти них село. А з мене нічого не станеться, бо я лиш гість…
VIII
Електрики поставили нові стовпи, але не квапились натягати дроти. Переказали бригадиром, що зроблять швидше, коли їх будуть гостити кожен день. Їм не дуже повірили, бо ту роботу можна зробити пізніше або раніше. Дехто й далі возив світло з міста в торбах і кишенях, але жінки стали радитись, як би то поставити тим дідькам горівки, може, стануть зговірливіші. Зварити борщ, наліпити пирогів кожна зуміла б, справа була хіба в горівці.
Хтось дав гроші, хтось варив, і врешті-решт у Корчишиній хаті наладували обід. Позичили ще одного стола, лавок. Три жінки подавали, а стара Корчиха сиділа коло печі й лущила фасолю. Між електриків не було старих, самі молоді хлопи. Жили вони по селах і, певно, мусили знати, як то зле без світла. Та й жаль було дивитися на їхні невиспані, посинілі з холоду лиця.
— А що, хлопці, може, нині мені натягнете дроти? — спитала стара Корчиха.
— Що, так дуже хочете?
— Та хочу перед смертю троха світла увидіти.
— І телевізор хочете подивитися, бабо?
— Люди — то мій телевізор. Тішуся, як виджу багато людей. Колись у старій хаті коло їдної миски сідало дванадцятеро душ.
Бабі налили келешок.
— Хе! — сказала Корчиха. — На такий холод файно лигнути чогось гарячого. Їжте, хлопці, та й чіпляйте дроти до мого стовпа.
— Мамо, — всміхнулась бабина донька, суха, як скіпка, на противагу грубій Корчисі, що зачервонілася від горівки, — світло включать, як усюди дроти повісять. Ви на тому не розумієтеся.
— На електриці я не розуміюся, а на дечім розуміються ліпше, ніж ви усі. Ви пощо ті грушки зрізали?
— Які грушки? Хіба мало ми грушок зрізали на селі!
— Ті три грушки на Границі, через які Федьо Баліцький вік стратив. Я казала, що з них зроблять йому хреста. Чи вже зробили, Марисю?
— Нині дерев’яних хрестів не ставлять, мамо, хіба залізні. Та й що ви від людей хочете? Чи то їхня воля діялась? За таке бог не карає.
— Добре, що руки не всохли. Раз не всохли, значить, то не гріх. А Баліцький полакомився на дармицю, та й не жиє. Ще з мене вліті сміявся, що довго жию…
— А що то за місце? — спитав молоденький чорнявий електрик. — Чорт там жиє, чи що?
— Най тебе бог ховає від того слова, синцю! Могила там, дуже давня могила. Не мож її було рушати.
— Якби на тій могилі стояв хрест, то ми би її не рушили.
— То така могила, на якій не було хреста відвіку!
— Мамо, дайте людям з’їсти…
— Най їдять. Більше я їм не маю що повісти.
— Не знаєте, чия то могила?
— Не знаю! А як знала, то забула, — відрубала Корчиха й висипала фасолю з миски до баняка.
Стало тихо, лиш сьорбали й стукали ложки. Корчиха задрімала. Голова їй впала на груди. Вона збудилась і пильно подивилась довкола.
— А той хлопець чого не їсть? — тицьнула пальцем в кут, де висів календар.
— Я? — здивувався один, виймаючи кістку з рота.
— Та не ти, а отой чорнявий, такий бліденький, що коло тебе сидить.
— Коло мене ніхто не сидить, — відказав хлоп. — Вам, бабо, щось приснилося.
— Нич мені не приснилося. О, куди ти вже йдеш? Нічого не їв, не пив…
Електрики покинули їсти і витріщилися на порожнє місце, де стояли тарілки й келишок.
— Я думала, що вас більше буде, — сказала одна з жінок. — І ніхто там не сидів, Корчихо. Вам щось привиділося.
Двері розтворилися зсередини і так лишились.
— То вітер, — сказав бригадир і закрив двері.— Певно, хлопці, нині не будем робити по обіді. Я той Уріж знаю. Як почнеться вітер, то кару робить. Нігде-м не видів такого злого вітру.
IX
Олина баба не була зла, ні. Могла її обізвати, згентелити, але ніколи не била. Не мала кому скаржитися, бо Оля була сирота, хіба богові: «Бог видить, як я терплю!» Вчителям ніколи не скаржилась, певно, боялась, щоб не передумали дати онуці плащ на зиму й чоботи.
Баба мала слабі ноги й нікуди не їздила. Як треба було щось купити в місті, то виправляла Олю з молодою сусідкою Ганею. Але та вічно спішилася й гадки не мала піти колись в кіно. А Оля сама би не пішла, бо встидалася. Ні, баба не була лиха, хіба трохи прикра, і, чим старша ставала Оля, тим менше їй хотілось сидіти коло баби. Потребувала товаришок, але дівчата сторонились її, бо у неї така мама, а тата зовсім не було. Боялися, дурні, аби Оля їх чомусь не навчила поганому. А самі ходили на танці. Коли не стало світла, збиралися в будці на автобусній зупинці й реготалися до півночі. У неділю там побили чужого хлопця так, що відвезли його до лікарні. Він казав, що не видів, хто бив, бо було темно. Якби світилося від магазину, то був би видів. Але все одно міліція шукала, до школи навіть приходили.