Пророчиця

На згадку про градуси Горілому засмоктало всередині, ледь зашуміло в голові, й він заодно відзначив: у кишенях нема цигарок, аби хоч якось перекурити цю, понад усякий сумнів, довгу ніч. Заодно Сергій вигріб нарешті всю свою готівку, перелічив разом із дрібними монетами, підбив невтішний підсумок: п’ять гривень і аж сімдесят копійок. Повинно, правда, вистачити на пачку дешевих цигарок… чи на сто грамів найдешевшої горілки тут-таки, у вокзальній наливайці… чи на прогірклий біляш, від якого напевне почнеться печія, але ж її можна запити водою з туалету… якщо туди пустять, зручності на вокзалі платні…

Аби порахувати жалюгідні фінансові залишки, Горілий мимоволі пройшов платформою вперед, ставши на освітленіше місце. Спочатку не відразу включився в ситуацію, а коли зрозумів, що відбувається, — було запізно. До нього, типа з характерною зовнішністю, освітленого з усіх боків, цілеспрямовано рухалася пара патрульних. Горілий радше відчув їх інстинктом учорашнього зека, а коли підвів голову та глянув на них — зціпив зуби від безсилої люті на черговий свій прокол. Адже до нього наближалися не просто патрульні — недавні знайомі сержанти Малишев і Прудник.

Вони теж упізнали свого кривдника.

Реванш був неминучим.

— Стояти! — гаркнув на ходу Малишев, лапнувши кобуру, та вчасно забрав руку — бракувало просто зараз, на залізничній платформі, гратися в американського копа.

Горілий не збирався тікати. Цим би він точно погіршив своє становище: тікаєш від міліції — вже винен. Раптом йому гостро закортіло, аби ці двоє придурків загребли його у відділок, замкнули в камері до ранку, дали відлежатися, все одно ж випустять. Проте шосте відчуття підказувало: забрати заберуть, тільки ж цим не обмежаться — обов’язково почнуть зводити рахунки під виглядом того, що затриманий чинив опір. Але бити себе носаками та кийками він точно не дозволить, хоч одному та зламає носа або щелепу, наприклад — ось цьому, Малишеву. Це вже стаття плюс власні поламані ребра.

Поки міркував так — патрульні підійшли з обох боків.

— Старий знайомий, — не запитав — констатував факт сержант Прудник. — Куди їдемо?

— Поки що нікуди, — чесно відповів Сергій.

— Значить, поїзди зустрічаємо, га? — мовив з іншого боку Малишев.

— Гуляю, — обмежився Горілий коротким поясненням.

— А залізничний вокзал, аби ти знав, не місце для прогулянок, — Прудник говорив до свого ворога, як до неприхованого ідіота.

— Гаразд. Я піду погуляю в інше місце, — без надії сподіваючись, що все ще може минутися, Горілий зробив спробу забратися геть, та Малишев чіпко схопив його за лікоть.