Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
— А ви не схожі на афганського бойовика, — зауважив я.
— Ну, це тому, що я тут лише проїздом, прямуючи до іншого місця.
— До якого саме?
— До будь-якого, де є події. Ми ж бо люди війни — нею ми займаємося і робимо це добре; і в цьому немає сорому, бо вона почнеться навіть без нас, але з нами… — його усмішка стала ширшою. — З нами вона, можливо, відбудеться трохи швидше. Але що тут робить такий милий старий пан як ви, та ще й з розмовами про географію, га?
— Нічого, — знизав я плечима. — Просто в голові чомусь таке слово з'явилося. Як «Чорнобиль» — просто слова.
Брови Фіделя сіпнулися, хоча посмішка не зникла. Потім він розсміявся, ляснув мене по плечу так, що я мало не втратив рівновагу, відступив на крок, щоб оглянути мене, а потім голосно заревів:
— Ісусе, Йосипе та Свята Маріє!
— Ви б ще Майкла Джексона покликали!
Ми їли разом. Сім'ї, в будинку якої ми їли, було багатозначно сказано, що вони прийматимуть гостей, але люди Фіделя, принаймні, принесли свій хліб і кидали в дітей корки від пляшок, які ті захоплено збирали як сувеніри. Мати стояла у дверях — стежила крізь синій серпанок бурки, щоб ми не розбили її посуд.
— Я народжуюся в 1940-их, — пояснював Фідель, відриваючи від кістки великими потертими зубами шматки смаженої баранини, — і це лайно, бо я пропускаю багато цікавого. Хоча зазвичай я не проти поїхати до затоки Свиней і, звісно, до В'єтнаму. Багато часу я також проводжу в конфліктах Африки, але там треба здебільшого місцевих лякати, а яке в цьому мистецтво? Дайте мені, в дідька, справжню війну; хіба я вам психопат, щоб дивитися на те, як діти плачуть! О цій порі стає цікаво в Ірані та Іраці, хоча Іран після шаха вже не тішить. Кувейт — непогано; балканське лайно я теж спробував, але там також лише «Убий цивільного, убий цивільного, тікай від танка!», але ж я, курва, професіонал, нащо ви мені це лайно сунете?
— То ви солдат у більшості життів? — спитав я.
Він відірвав ще один шматок м'яса.
— Ага. Мій батько — вояк. Напевно, саме від нього я це й отримав… багато дитячих років провів на Окінаві, а люди там… Боже мій… в них є щось… Щось таке… Наче залізо всередині, це треба бачити. Я плачу членські внески в Клубі, — додав він, вирішивши пояснити, — але все це сидіння на одному місці, самі лише секс та політика… Господи, політика, усі ці «той сказав триста років тому ось це» та «той спав з ось такими, але потім хтось помер і почав сильно ревнувати» — я всього цього не можу терпіти. Я навіть не знаю, може так лише в тому Клубі, де я виріс? У вас інакше?
— Я небагато часу в Клубі проводжу, — ніяково визнав я. — Я легко відволікаюся.
— Як для безсмертних, члени Клубу дуже непослідовні. Знаєте, одного разу вони мене вбили завеликою дозою. А я такий: Ісусе, мені ж лише тридцять три, а тепер знову вчитися не какатися? Якого біса?
— Я зазвичай покінчаю з собою в старості, — зізнався я. — Коли мені близько сімдесяти, я завжди захворюю одним і тим самим…
— Мені, курва, можете про це не розповідати, — застогнав він. — Дрібноклітинний рак у шістдесят сім років — бах! Знаєте, я пробував палити й пробував не палити. Я намагався вести здоровий спосіб життя, а все одно цю кляту хворобу отримав. Одного разу я спитав у медика: «Чому так?» Знаєте, що він мені відповів? «Ну, таке трапляється». Трясця йому!
— То чому війна? — обережно спитав я, вирішивши не розповідати про свою медичну кар'єру.
Він пильно глянув на мене поверх кістки ягня, що вже подекуди біліла.
— Ви багато воювали? На вигляд ви достатньо старий, щоб брати участь у Другій Світовій.
— Я бачив кілька війн, — визнав я, знизавши плечима, — але зазвичай намагаюся триматися далі від них. Вони надто непередбачувані.
— Бля, чувак, але ж саме в цьому й сенс! Ви народжуєтеся, знаючи все, що трапиться впродовж вашого життя, до останньої клятої подробиці, і ви такий: «Нумо лише дивитися»? Та хай йому грець! Нумо жити, нумо дивуватися! Мене підстрелювали, — його розпирало від гордості, — сімдесят чотири рази, але лише дев'ятнадцять з тих куль були смертельні. А ще я потрапляв у вибух ручної гранати, наступав на мину, а одного разу, коли ми билися з В’єтконгом, мене заштрикали на смерть загостреною бамбуковою палицею, можете собі таке уявити? Ми робили зачистку ділянки джунглів, яка, курва, навіть назви власної не має, і там усе смерділо, бо хлопці з повітряних сил засмажили геть усе зліва й усе справа, заганяючи партизанів у зону відстрілу, як вони її називали, і Бог свідок, ми їх там відстрілювали, і я почувався наче володар світу; тобто, я знав, що кожна секунда може бути моєю останньою, а навколо мене це дзижчання, це дивовижне дзижчання! І я його навіть не чую, навіть не бачу цього чувака, а він тільки — хоп! — і з'явився, з-під землі вигулькнув, а я стріляю і кулями йому живіт порвало, він має померти незабаром від кровотечі, але його це навіть не сповільняє — стрибає до мене й бах, бах! Цьому чуваку не більше шістнадцяти років було, тож я подумав: дідько, це варто було побачити!
Він жбурнув обгризену кістку за двері триногому собаці, а той схопив її та покульгав гризти. Витираючи руки об сорочку, чоловік широко посміхнувся мені й сказав:
— Ви, хлопчики з Клубу Хронос, так боїтеся щось змінити. Проблема в тому, що ви розм'якли. Ви звикли до комфортного життя, а найголовніше в комфортному житті те, що жоден, хто до нього звик, ніколи не ризикуватиме хитати човен. Вам треба навчитися трохи жити; простим життям. Кажу вам, немає більшого кайфу!
— Як на вашу думку, ви коли-небудь змінювали перебіг лінійних подій? — запитав я. — Чи ви особисто коли-небудь впливали на результат війни?
— Ні, бля! — захихотів він. — Ми лише кляті солдати. Ми вбиваємо когось, вони вбивають наших, а ми у відповідь убиваємо їхніх — усе це, курва, нічого не означає, зрозуміло? Це лише цифри на сторінці. Коли ці цифри стають достатньо великими, товстуни, які цим лайном керують, сідають і кажуть: «Отакої, а зробімо те, що давно вже треба було зробити?» Я не загрожую розвитку історії, друже; я лише вогонь у печі. І знаєте, що в цьому найкраще? — просяявши, він підвівся на ноги й жбурнув у кут хати жменю зім'ятих банкнот, наче кістку собаці. — Усе це не має значення. Жодна куля, жодна краплина крові — нічого, бля, анітрохи не важить.
Він був пішов, але зупинився на порозі, вищирив зуби; одна половина його обличчя була в тіні хатини, а друга — на сліпучо-білому денному світлі.
— Гаррі, якщо тобі колись набридне твоє археологічне лайно, знайди мене на тонкій червоній лінії.
— Щасти тобі, Фідель, — відповів я.
Він посміхнувся й вийшов на світло.
Розділ 51
— Так, — сказав я Вінсентові. — Я згоден.
Ми сиділи в кабінеті командира бази «Пэтрок-112» (командир тактовно залишив нас самих) і я чекав: склав руки, закинув ногу на ногу й дивився на Вінсента, а той дивився на мене.
Зрештою, Вінсент сказав:
— Дозволь поцікавитися, чому? Бо після попереднього вироку «Фігня» це досить дивовижна зміна думки.
Шукаючи натхнення, я подивився на стелю й помітив на ній тонку чорну вервечку комах, які вишикувано йшли від місця кріплення світильника.
— Я міг би сказати, — відповів я, — що причиною є наукова задача, цікавість, бажання пригод, а також те, що на мою думку з цього все одно нічого не вийде, а отже й шкоди не буде. Я міг би сказати, що це повстання проти Клубу Хронос, проти їхньої політики сидіти й нічого не робити, а лише пити, трахатися та вживати наркоту по всьому світові, тому що більше зайнятися нічим й ніколи нічого нового не з'явиться. Я міг би тобі сказати, що минуле є минулим, що ніщо не має наслідків, що я втомився від життя, в якому будь-яка моя дія має сенс лише для мене самого, і що після багатьох років я задубів зсередини, став пустим, порожнім, що я дрейфую від ситуації до ситуації наче привид, що відвідує стару могилу, шукаючи пояснення причин своєї смерті, і в цих своїх пошуках я не знайшов нічого. Нічого, що мало б сенс. Я міг би тобі сказати, що я поділяю твої прагнення. Що я теж хочу бачити очима Бога. Адже зрештою йдеться саме про це? Ця машина, це «квантове дзеркало», що б це в дідька не означало на практиці… це просто науковий інструмент, як і будь-який інший, але це науковий інструмент, який дасть відповіді на «чому», «що», «як»… на все. Дізнатися про все. Чому ми існуємо? Звідки ми беремося? Калачакри, уробори. Впродовж усієї історії люди намагалися зрозуміти, чим вони є та чому вони існують. То чому калачакри мають бути іншими? Я багато віддав би за те, щоб мати таке знання, але поки що ніхто не давав мені навіть натяку на відповідь, навіть натяку на спосіб її отримати. А ти, принаймні, маєш план.