Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

— Як для безсмертних, члени Клубу дуже непослідовні. Знаєте, одного разу вони мене вбили завеликою дозою. А я такий: Ісусе, мені ж лише тридцять три, а тепер знову вчитися не какатися? Якого біса?

— Я зазвичай покінчаю з собою в старості, — зізнався я. — Коли мені близько сімдесяти, я завжди захворюю одним і тим самим…

— Мені, курва, можете про це не розповідати, — застогнав він. — Дрібноклітинний рак у шістдесят сім років — бах! Знаєте, я пробував палити й пробував не палити. Я намагався вести здоровий спосіб життя, а все одно цю кляту хворобу отримав. Одного разу я спитав у медика: «Чому так?» Знаєте, що він мені відповів? «Ну, таке трапляється». Трясця йому!

— То чому війна? — обережно спитав я, вирішивши не розповідати про свою медичну кар'єру.

Він пильно глянув на мене поверх кістки ягня, що вже подекуди біліла.

— Ви багато воювали? На вигляд ви достатньо старий, щоб брати участь у Другій Світовій.

— Я бачив кілька війн, — визнав я, знизавши плечима, — але зазвичай намагаюся триматися далі від них. Вони надто непередбачувані.

— Бля, чувак, але ж саме в цьому й сенс! Ви народжуєтеся, знаючи все, що трапиться впродовж вашого життя, до останньої клятої подробиці, і ви такий: «Нумо лише дивитися»? Та хай йому грець! Нумо жити, нумо дивуватися! Мене підстрелювали, — його розпирало від гордості, — сімдесят чотири рази, але лише дев'ятнадцять з тих куль були смертельні. А ще я потрапляв у вибух ручної гранати, наступав на мину, а одного разу, коли ми билися з В’єтконгом, мене заштрикали на смерть загостреною бамбуковою палицею, можете собі таке уявити? Ми робили зачистку ділянки джунглів, яка, курва, навіть назви власної не має, і там усе смерділо, бо хлопці з повітряних сил засмажили геть усе зліва й усе справа, заганяючи партизанів у зону відстрілу, як вони її називали, і Бог свідок, ми їх там відстрілювали, і я почувався наче володар світу; тобто, я знав, що кожна секунда може бути моєю останньою, а навколо мене це дзижчання, це дивовижне дзижчання! І я його навіть не чую, навіть не бачу цього чувака, а він тільки — хоп! — і з'явився, з-під землі вигулькнув, а я стріляю і кулями йому живіт порвало, він має померти незабаром від кровотечі, але його це навіть не сповільняє — стрибає до мене й бах, бах! Цьому чуваку не більше шістнадцяти років було, тож я подумав: дідько, це варто було побачити!

Він жбурнув обгризену кістку за двері триногому собаці, а той схопив її та покульгав гризти. Витираючи руки об сорочку, чоловік широко посміхнувся мені й сказав:

— Ви, хлопчики з Клубу Хронос, так боїтеся щось змінити. Проблема в тому, що ви розм'якли. Ви звикли до комфортного життя, а найголовніше в комфортному житті те, що жоден, хто до нього звик, ніколи не ризикуватиме хитати човен. Вам треба навчитися трохи жити; простим життям. Кажу вам, немає більшого кайфу!

— Як на вашу думку, ви коли-небудь змінювали перебіг лінійних подій? — запитав я. — Чи ви особисто коли-небудь впливали на результат війни?

— Ні, бля! — захихотів він. — Ми лише кляті солдати. Ми вбиваємо когось, вони вбивають наших, а ми у відповідь убиваємо їхніх — усе це, курва, нічого не означає, зрозуміло? Це лише цифри на сторінці. Коли ці цифри стають достатньо великими, товстуни, які цим лайном керують, сідають і кажуть: «Отакої, а зробімо те, що давно вже треба було зробити?» Я не загрожую розвитку історії, друже; я лише вогонь у печі. І знаєте, що в цьому найкраще? — просяявши, він підвівся на ноги й жбурнув у кут хати жменю зім'ятих банкнот, наче кістку собаці. — Усе це не має значення. Жодна куля, жодна краплина крові — нічого, бля, анітрохи не важить.

Він був пішов, але зупинився на порозі, вищирив зуби; одна половина його обличчя була в тіні хатини, а друга — на сліпучо-білому денному світлі.

— Гаррі, якщо тобі колись набридне твоє археологічне лайно, знайди мене на тонкій червоній лінії.

— Щасти тобі, Фідель, — відповів я.

Він посміхнувся й вийшов на світло.