Тільки разом

Кет, мила моя, добра, єдина моя Кет! Із Днем народження тебе, сонечко! Як ти, що ти робиш? Я уявляю тебе на зеленій галявині у блакитній сукні, із блакитною стрічкою в золотому волоссі. Ти ловиш кузьок, обережно тримаєш їх на долоні й показуєш матері. І кажеш так, як казала колись мені, морщачи носика: «Дивись же, ну дивися, кому я показую?!» Я уявляю тебе щасливою. Я так хочу. Я мушу. Заради себе. Так мені легше. Так я можу дозволити собі хоча б трішки спочити. Ще один вірш на ніч. Іще одну годину сну. Ще один сандвіч. Іще один день без тебе, який можна пережити. Клянуся, я ніколи не думав, що я так потребуватиму тебе, що я так болісно жадатиму друга! Ніколи не думав, що ти станеш моєї манією, що ти визначиш усе моє життя — кожен день, кожен вдих, кожну думку. Ніколи не думав, що втрачати так боляче. Зі всіх моїх втрат за всі життя ти — найбільша втрата. Зі всіх моїх життів це життя, в якому кожен день наповнений очікуванням дива й боротьбою за нього, — найкраще.

Для мене це був важкий рік, Кет. Помер Валері. Я не встиг йому віддячити. Кожного разу я казав йому: «Дякую, дуже дякую Вам, Ви рятуєте мене від того, що страшніше за смерть!» Я казав йому чесно, як другу: я що завгодно ладен віддати Вам за мовчазну допомогу — всі знання, всі гроші, всі книжки, навіть шмат свого тіла! А він нічого не хотів. Нічого не потребував, окрім кохання Ірен. А вона не відповіла йому взаємністю! Як вона могла — ось так відштовхнути людину, для якої вона — весь світ?! Чому Ірен дозволила йому померти нещасним?! Як це страшно — піти, не отримавши того, чого прагнув більше за все на світі! Господи, невже я тебе не знайду?! Невже ти дозволиш мені не знайти тебе, Кет?! Хіба ти дозволиш мені померти — померти нещасним!? Ні, ти не можеш, я знаю! Ти вкотре мене врятуєш! Ти повинна, ти мусиш — у тобі моє коріння! Якщо я загину, у твоїй душі утвориться порожнеча. І ти ніколи не народиш зірку. Ніколи не зробиш оточуючих щасливими. Тільки щасливі люди можуть дарувати щастя. Щасливі люди не бувають поганими. Нещасні — усі погані, бо неповноцінні. Великі нещасні люди дарують іншим безглузді теорії й просякнуті жахом перед життям і смертю твори мистецтва, маленькі — зло в чистому вигляді. Не тому, що вони так хочуть, — просто окрім болю їм нічим поділитися. Щасливому не треба зусиль, щоб жити і творити добро, що, власне, для них одне й те саме. А як мені творити добро — нещасному, малому, наляканому мені — коли я ледве примушую себе жити?! У лютому в мене була двобічна пневмонія, Кет. Мені було дуже погано й дуже страшно. І в лікарні зародилася в мені страшна, отруйна думка: а раптом ти померла? Вибач, що я пишу тобі такі жахливі речі, але мені немає з ким це обговорити. Нікому підтримати в мені мої ілюзії, підживити моє божевілля. Знаєш, у деяких країнах високий відсоток дитячої смертності. Діти вмирають від хвороб, гинуть від голоду, калічаться під час аварій і пожеж. Але ж ти не можеш померти, правда?! Померти так, щоб я не відчув, щоб я не помер разом із тобою?! Скажи, Кет, адже не можеш?! Скажи, як кажеш завжди: «І про що ти тільки думаєш, мій геніальний дурень?!» Подумки я чую, як ти кажеш цю фразу. Інколи я відчуваю тебе так, ніби ти стоїш у кроці від мене. Чую твоє дихання, бачу, як спалахують іскорки у твоєму волоссі. А інколи тебе немає. Зовсім. І тоді немає й мене. Нічого немає. Це ніби НІЩО до Великого вибуху. Я боюсь померти, Кет. Якщо я помру, я забуду тебе й ніколи не зустріну. Я житиму абсолютно марно й навіть не здогадуватимуся про це. Я не хочу вмирати! Не хочу не існувати й існувати без тебе також не хочу! Я хочу мати шанс. Шанс на щастя. Зараз я його маю. Благаю, Кет, допоможи мені його використати! Живи, мій єдиний друже, живи, коли вже ти змусила жити мене! Не смій помирати, чуєш?! Це буде смертний гріх, найтяжча зрада! Я в тебе вірю. І в себе. Я тебе знайду. Із Днем народження нас!