Тільки разом

Привіт, Кет! Із Днем народження! У мене все добре. Наприкінці цього навчального року я отримаю диплом магістра. До речі, мій декан запропонував мені вступати до докторської школи. Якщо я зможу отримати грант від приватного фонду або держави на навчання, я займуся написанням дисертації.

Цього літа я знову був із Ірен у Ніцці. Зупинилися на Англійській набережній у готелі Негреско. Пам’ятаєш Негреско? Сподіваюся, що так! Як і завжди, більшість вільного часу проводив на Замковому пагорбі. Увечері залив і порт такі прекрасні! І душі моїй було так само спокійно й затишно, як і дев’ять років тому. Ніби нічого не змінилося, ніби ти поряд, стоїш пліч-о-пліч зі мною біля фонтану, дивишся на малиновий прибій, на червоні дахи, на перші зорі в фіалковому небі. Якби ти подала мені якийсь знак! Якби лише ти сказала, які зорі сяють над тобою! Наскільки б це звузило мої пошуки: усе-таки, півсвіту — не жарт! Як я сподіваюся, що ти мешкаєш десь у красивому місці в Європі — у Римі, чи Венеції, чи Сітжесі, чи Брюгге! Хоча ти, напевне, обрала б Нью-Йорк, Сан-Франциско або Сідней. Головне, щоб тобі там було добре й безпечно. Коли я думаю, що ти могла народитися в Афганістані, Північній Кореї чи Замбії, у мене починається напад аритмії й тахікардії. Ні, такого не може бути! Не може бути, щоб тебе закинули туди, де війна, голод і постійні епідемії! Хоча інші люди… А, що мені до інших людей?! Ти не заслужила такого, і я не заслужив! Чесно кажучи, не можу уявити тебе нігерійкою чи китаянкою! Ні, ти знаєш, я з належною повагою ставлюся до представників усіх національностей і рас, але як же ти зможеш без своєї темно-рудої гриви й ластовиння? Господи, кому я брешу — як Я без них зможу?! А раптом ти — хлопець? Дебелий американець, занудний німець чи скажений італієць? Як тоді мені до тебе підступитися?! Ох, усе це — тільки деталі! Якби я знайшов тебе, я б довів, що усе, окрім душі та справжніх почуттів, — не важливо! Що ж, досить сентиментів! У Ніцці я не тільки зітхав, блукав єврейським кладовищем і дивився на захід сонця. Валері (пам’ятаєш Валері, одного з найдокучливіших бабусиних кавалерів?) допоміг мені знайти дітей, народжених 7 вересня. Як добре, коли в тебе є знайомий колишній поліцейський, який не задає зайвих питань і сліпо закоханий у твою бабусю! Що ж, як бачиш, я тебе все ще не знайшов. У липні я побував у Ліоні, Гаврі й Бордо. І знову Валері (а точніше, його товариші) допомогли мені. До Грасса я потрапив у серпні, саме під час Фестивалю Жасміну. Аби ти тільки бачила, скільки там квітів! Що за диво — ці неозорі лавандові поля! Кожен вдих — свято. У спеку здається, що між фіолетовою землею і блакитним небом пурхають прозорі метелики. Знаєш, заради цього варто було народитися! Коли я знайду тебе, я привезу тебе до Грассу! Подивишся на Собор Нотр-Дам-дю-Пюї, на вежу Сарацинів, на Церкву Плакассьєра. Переконаєшся, що словосполучення «море квітів» — не метафора. Я покажу тобі Францію, як і ти зараз показуєш її мені! Ти полюбиш мою батьківщину, бо її неможливо не любити! А потім був Орлеан. Ненавиджу Орлеан! Там мене заарештували. Так-так, уявляєш?! Мене — заарештували! Спробував обійтися без Валері, і відразу — такий ляпас долі! Працівник міського архіву ніяк не хотів надавати мені необхідну інформацію, тож я спробував отримати її самовільно. Вони зателефонували батьку. Він не кричав, зовсім не кричав, ніби був до такого готовий. Нічого не запитав. Нічим не погрожував. Мене швидко відпустили. Я не зміг пояснити, кого я шукаю. Що я міг їм сказати? Друга, якому зараз три роки, якого я ніколи не бачив і навіть не знаю, якої він статі? Янгола-охоронця одного мого життя й однієї смерті? Більшу частину своєї душі? Землю обітовану, в яку я пустив коріння? Вони дивилися на мене так, ніби я впав із Місяця й сильно забився. Думаю, батько сказав їм, що я неодноразово лікувався у психіатра. Що ж, інколи вважатися психом зручно. Погодься, здуріти з вигодою для себе ще треба вміти! Сподіваюся, ти пишатимешся мною! Колись. Коли-небудь. Протягом навчального року я планую відвідати Руан, Тулузу, Марсель і Діжон. В університеті мною задоволені. Сподіваюся, цього року в мене знову буде багато учнів і перекладів, бо мені потрібно щоразу більше грошей. Я не можу просити гроші в батька: моє «божевілля» повинно приносити родині якнайменше клопоту. Ще треба вигадати, як віддячити Валері — я не зможу обійтися без його допомоги. Може, зв’язати Ірен і віддати йому? Бабуся пішла на румбу, практикує її щовечора разом із чисельними подругами і друзями в нашій вітальні. Це просто жах! Повір: румба й російська мова (а я, до речі, саме зараз намагаюся читати Достоєвського) не сумісні! Не знаю, може мені з’їхати? Але ж усе це — гроші. Як би мені стати багатим?! Як би мені все встигнути?!