Тільки разом
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Тільки разом». Краткое содержание книги:
Друзі разом борються за нове життя в новому тілі, допомагаючи людям у нашому світі. Андрій відроджується до життя, забувши своє минуле, і Кет вирішує присвятити себе турботі про друга. Однак упоратися з відлюдькуватим геніальним вихованцем і своїми почуттями до нього «янголу-охоронцю» виявляється не так і просто. Особливо, коли на горизонті з’являються психіатр, який веде запеклу боротьбу з невидимою подругою Андрія, і наполеглива дівчина, що жадає його любові.
— Господи! — Кет зітхнула й торкнулася чола. — Господи, так! Ти жив! Ти жив раніше!
— І я помер? — нахмурився Андре.
— Ну що я за ідіотка?! — просичала Кет, зчепивши зуби. — Навіщо я це сказала?! Тобі нічого не треба знати!
— Кажи — я помер?! — закричав Андре, роблячи крок уперед.
— Стій! Стій, не рухайся! — Кет виставила руки вперед, ніби могла зупинити хлопця. — Так, ти помер!
— Від чого?
— Від раку. Рак мозку.
— Дідько! Я сильно мучився?
— Я не можу! — безпорадно розвела руками Кет.
— Я мучився?! — Андре зробив іще один крок до краю.
— Ні! Ти не мучився! Ти не схотів чекати! Ти отруївся таблетками. Ти любив життя! Заради бога, відійди назад!
— Як я жив? Де? Яким я був? Хто були мої батьки?
— Тебе звали Андрієм. Ти помер, коли тобі було 19. Ти жив в Україні, у Ялті. Ти був поетом. Ти був розумним і добрим. Ти був дуже класним! У тебе було багато друзів. Усі тебе любили. Твій батько був інженером, а мати — бібліотекаркою. У тебе були тітка, хрещений, двоюрідні брати й сестри. Ти піклувався про них — навіть після смерті.
— То ці сни — про море, про Воронцовський палац, про чоловіка й жінку, які бавляться зі мною — це все правда?! Це було зі мною?! І ці вірші… Я сам їх написав?!
Кет мовчки кивнула.
— А ти?
Дівчина захитала головою.
— Кажи! — закричав Андре. — Ти теж померла?!
— Так! — зітхнула Кет.
— Як?
— Будь ласка, не питай мене! Тобі не треба…
— Треба! Ти все про мене знаєш — про моє життя, про смерть, про все, що колись було зі мною, а я навіть не був певен, чи ти насправді існуєш! Скажи мені!
— Якщо я скажу, ти ніколи не ставитимешся до мене так, як раніше.
— Усе одно я ніколи не ставитимуся до тебе так, як раніше! — скипів Андре. — Ти мені брехала! Цілісіньке моє життя, цілісіньке нове моє життя ти — єдиний мій друг — брехала мені! Але якщо ти зараз усе розповіси — так, як було насправді, — я спробую пробачити тебе. Заради нашого минулого — у цьому житті й до нього.
— Я просто хотіла захистити тебе! Адже так було задумано — щоб ти забув, щоб ти народився чистим, щоб ти не відчував на собі тягаря колишніх бід!
— Як ти померла?!
— Я стрибнула з даху. Ось так, як ти — видерлася на дах і зробила крок. Я так само боялася. Так само страждала. Так само дивилася тільки назад. Я зробила величезну помилку. Але мене можна пробачити, а тебе — ні.
— Чому це?! — склав на грудях руки Андре.
— Бо я була дурною, а ти — розумний. Я була слабкою, а ти — сильний. Бо в тебе є янгол-охоронець, а в мене не було! — закричала Кет.
— І ніхто не прийшов за тобою? — із жалем запитав Андре.
Кет опустила очі, відчуваючи, як від застарілого жаху холоне у шлунку й терпнуть ноги. Що їй сказати йому? Що вона вже колись зрадила його — єдиного, кому не було байдуже, єдиного, хто прийшов за нею? Що вона вже колись не повірила йому — і він втратив шанс на життя? Ні, вона не може! Не може знову дозволити йому мучитися тим, що він її не врятував! Це не важливо! Вона, її смерть, її життя — усе це не важливо! Важливо тільки те, що її Андре стоїть на даху. Що він живе. І що він може померти.
— Після смерті ми попали в жахливе місце, — пошепки мовила Кет, підіймаючи на Андре сповнені болем очі. — Сиве небо без жодної зірки — однакове вдень і вночі. Пустеля горя й спокути. Немає вітру, немає дощу. Немає рослин і тварин, немає гір, полів, морів. І нічого не треба — ні дихати, ні їсти, ні пити. Про сон і мріяти не варто. Люди — усі такі, як ми — самогубці. Усі мертві, усі несправжні, усі скалічені життям і принижені смертю. Ти казав, це — перпендикулярний вимір, який у певному місці перетинається з нашим світом. Ти казав, це — чистилище, і ми маємо заслужити нове життя, допомагаючи людям тут, удома. Ти казав, ми вирвемося, ми переможемо, ми знову будемо жити. Я не хотіла. Не хотіла жити. Не вірила, що ми переможемо. У мене не було сил комусь допомагати. А ти казав: «Тільки разом!» — і я йшла, і допомагала, бо тобі це було треба, бо ти хотів повернутися. І ти повернувся. Я допомогла тобі врятувати людину від самогубства, і ти того ж дня народився тут, у Франції, і я напоумила Ірен назвати тебе Андре.
— Я був таким, як ти? — приголомшено запитав Андре.
— Ти був кращим! — сказала Кет.
Дівчина вірила, що він був кращим, хоча він і не врятував її.
— І ти не янгол-охоронець? — сіре обличчя Андре перекосилося, ніби він ось-ось знову розплачеться. — Ти просто самогубця, який відбуває покарання в чистилищі? І ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш, що так ти зможеш знову повернутися до життя?