Поштова лихоманка

Злотний дивився на Ґедзя і роздумував, чи не буде найкращим варіантом відповіді вбити того на місці. Ветінарі був розумником. Дурень не зміг би лишатися правителем такого розмаїтого і неспокійного міста, як це. Якщо хтось помічав його агента, значить, Ветінарі хотів, щоб цього агента помітили. Єдиним способом переконатися, що Патрицій і справді за вами стежить, було різко обернутися й не побачити позаду абсолютно нікого. 

І Зеленм’яса теж би лиха година побила. Бувають же люди, які нічого не тямлять у справах, ну зовсім нічого. Вони такі... дрібні. 

Використовувати семафори в такий спосіб, як Ґедзь, було дурістю, але дати такому глисту це зрозуміти було б дурістю ще більшою. Це було б нерозумно. Дурні маленькі людці з королівським гонором прокручували свої маленькі оборудки, усміхалися тим, кого обкрадали, і геть не розуміли сутності грошей. 

І ось дурний свиноподібний Ґедзь прибіг просто сюди. Це створювало певні ускладнення. Двері були звуконепроникними, килим легко було замінити, і, звісно, Ігорі славилися своєю розсудливістю — але майже не було сумніву, що хтось таки потайки спостерігав, як Ґедзь заходить у цей дім. А отже, мудро було б забезпечити йому і вихід звідси. 

— Ти х’роша люд’на, Х’б’баре Злотний, — гикаючи, промовив Ґедзь, невпевнено розмахуючи знову майже порожньою склянкою.  

З надмірною обережністю п’яного він спробував поставити її на столик, але оскільки це виявився не той із трьох столиків, які гойдалися в його очах, друзки склянки розлетілися по килиму.  

— Виб’ч, — промимрив він. — Ти х’роша люд’на, того я х’чу віддати це т’бі. Н-не можу тримати це вдома, к’ли кругом шп’гуни Ветін-на-нарі. І сп’лити не можу, б-бо там усе. Всі маленькі... транзакції. Д’же в-важливо. Іншим нік-кому не вірю, вони мене н’навидять. Ти п’дбаєш про це, еге?  

Він витягнув пошарпаний червоний записник і непевною рукою простягнув його Злотному. Той узяв його і прогортав сторінки. Його погляд пробігся по записах. 

— Ти все занотовував, Кріспіне? — спитав він. — Навіщо? 

— Але ж завжди повинні бути записи, Хаббаре, — з приголомшеним виглядом сказав Ґедзь. — Як сх’вати сліди, к’ли не знаєш, де ти їх л’шив? А ще... роб’ш усе як було раніше, і зл’чину наче й н’ма, — він спробував постукати себе по носі і не влучив. 

— Я збережу його найстараннішим чином, — запевнив Злотний. — Ти дуже мудро вчинив, що приніс його мені. 

— Це б’гато для мене значить, Хаббаре, — пролопотів Кріспін, якого тепер заносило в сентиментальність. — Ти сприймаєш мене с-серйозно, не як Зеленм’яс зі своєю з-зграєю. Я риз-зикую, а потім вони дивляться на мене, як на бурд. Тобто б-бруд. Т-ти зб-біса х’роший хлопець, т’к. Знаєш, к’медно, що в т’кого зб-біса х’рошого хлопця є Ігор, б-бо... — він потужно відригнув, — б-бо, я чув, Ігорі працюють т’льки на психів. П-повних психів, і в’мпірів, і кого хоч, на нен’рмальних, словом. Не в образу, з-завваж, твоєму сл’зі, він на вигляд як зб-біса х’роший хлопець, ха-ха, як купа зб-біса х’роших хлопців...