Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— ...призначений, еге ж? Яка різниця, що говорять в Ордені! Він може підвищувати в званні кого захоче, еге ж? Тобто я отримаю ще по одному золотому ґудзику на рукавах і зарплатню, еге ж? Жоден інший не називав мене старшим листоношею! А потім, він же, окрім усього, доставив листа. Побачив його, прочитав адресу, і просто взяв та й доставив! Може, серед його пращурів таки були листоноші! І ще він повернув на місце ті металеві літери! Вони на місці знову, розумієте? Будьте певні, це знак. Ха, та він навіть уміє читати слова, яких немає!
Шеляг виплюнув шматочок нігтя й спохмурнів.
— Але... тоді він схоче дізнатися про Нове Пе. О, так. Але... це буде як ятрити стару рану. Може скінчитися зле. Дуже зле. Але... ха, те, як він повернув наші літери — це було дуже гарно. Може, одного дня до нас і справді повернеться справжній Поштмейстер, як і говорить пророцтво. «Істинно, Покинуті Ролики він попиратиме Черевиками своїми, і Воззріть! Пси Світу Цього поламають об Нього Зуби свої». І він же явив нам знак, еге ж? Гаразд, це була вивіска над модною жіночою перукарнею[27], але це був знак, тут не посперечаєшся. Я маю на увазі, якби це було очевидно, то нам давно вказали б.
Ще один шматочок нігтя вдарився об стінку розпеченої до вишневого грубки і зашкварчав.
— А я молодшим не стаю, це факт. Випробувальний термін, так — але це недобре, недобре. А що коли я завтра склею ласти, га? І я постану перед своїми праотцями, й вони скажуть: «Чи це ти, старший поштовий інспекторе Шеляг?» — і я відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді чи це ти, поштовий інспекторе Шеляг?» — і я знову відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді, звичайно, це ти, старший листоношо Шеляг?» — і я відповім: «Не зовсім», — і вони скажуть: «Холєра ясна, Толлівере, ти що, хочеш сказати, що так і не піднявся вище молодшого листоноші? Який же ти після цього Шеляг?» — і я почервонію й не відмиюся вже від ганьби. Кому то цікаво, шо я роками давав раду всьому цьому місцю? Значення мають золоті ґудзики!
Він втупився в полум’я, і крізь його їжакувату бороду пробилася посмішка.
— Йому слід спробувати пройти Маршрутом, — вимовив він. — Якщо він піде Маршрутом, ніхто не зможе заперечувати. І тоді я зможу все йому розповісти! Тоді все буде гаразд! А якщо він не дійде до кінця, то він так чи так не годиться в поштмейстери! Стенлі? Стенлі!
Стенлі пробудився зі своїх шпилькомрій.
— Так, пане Шеляг?
— Маю для тебе пару доручень, хлопче.
«А якщо він не годиться в поштмейстери, — майнула думка в глибині перегрітих Шелягових мізків, — то я так і помру молодшим листоношею...»
Дуже важко постукати у двері, водночас відчайдушно намагаючись не шуміти. Тож на другій спробі Кріспін Ґедзь здався і просто скористався дверним молоточком.
Пустельною вулицею пішло відлуння, але жодного обличчя не з’явилося в жодному вікні. На цій фешенебельній вулиці ніхто не підійшов би до вікна, навіть якби під цим вікном відбувалося вбивство. У бідніших районах люди хоч би виходили подивитися — а то і взяти участь.
Двері відчинилися.
— Добрага вечара, панє.
Ґедзь хутко пропхався повз кострубату постать до темної вітальні, несамовито показуючи служникові жестами, щоб він зачиняв двері.
— Зачини, чоловіче, зачини! За мною могли стежити... Матінко, та ти ж Ігор, так? Злотний може дозволити собі винайняти Ігоря?
— Прєкрасна, панє! — відповів Ігор. Він визирнув у надвечірній присмерк. — Фсе чиста, панє.
— Та зачини ти двері, ради богів! — простогнав Ґедзь. — Мені потрібен пан Злотний!
— У гасподаря зараз адне маленьке суарє, панє, — повідомив Ігор. — Піду падивлюся, чи можна йаго турбувати.
— То тут ще хтось із наших? А вони... Е, що таке «суар’є»?
— Малєнька зустріч, панє, — пояснив Ігор, принюхуючись. Від гостя відгонило спиртним.
— Суаре?
— Самє так, панє, — незворушно відповів Ігор. — Чі дазволіцє пріняти ваш памітний здалєку довгій плащ із капюшонам, панє? І бутьцє любязні прайці за мною да вітальні...
І раптом Ґедзь лишився сам-один у великій кімнаті, повній тіней, свічок і очей, а за його спиною вже зачинялися двері.
Очі належали портретам у великих, вкритих пилом рамах, якими було завішано стіни від кутків до кутків. Подейкували, що Злотний в один прийом придбав не лише портрети, а й усі права зображених на них давно померлих людей, завдяки чому від імені кожного з них негайно зареєстрував їм нові імена, і в такий спосіб протягом доби забезпечив себе шляхетними предками. Це дещо бентежило — навіть Ґедзя. Ні, про своїх предків брехали всі, і це було нормально. А от купувати їх — це вже було не зовсім нормальним. Хоча й цілком вкладалося в рамки оригінального похмурого стилю, яким так славився Хаббар Злотний.
27
Див. примітку на с. 119 — Прим. пер.