П'ята Саллі

— Вибачте, що намагалася вбити себе, докторе Еш.

Кілька секунд він замислено дивився на неї. Тоді нахилився вперед.

— Це мене турбує.

— Більше я такого не робитиму.

— Ми дійшли до надзвичайно делікатної фази, Саллі. Зараз ви у великій небезпеці. Я думаю, найкраще для вас буде залишитися тут добровільним пацієнтом. Ненадовго, тільки, щоб ми могли розвинути спільну свідомість.

Їй перехопило подих.

— Але навіщо? Я не божевільна. Ви сказали, що я не психічно хвора.

— Звісно ж ні. Але, як я щойно сказав, наступний крок для нас неймовірно важливий, і я хочу, щоб вас оточували люди двадцять чотири години на добу, на випадок, якщо будуть ще провали в пам’яті.

Саллі, скривившись, похитала головою.

— Але ці провали я мала все життя, і мені не була потрібна госпіталізація. Що ви хочете зробити?

Роджер нахилився вперед, взяв її долоні в свої та глянув їй у вічі.

— Саллі, дотепер, щоразу, як я вас гіпнотизував та дозволяв запам’ятати рівно стільки, скільки ви самі того бажаєте, ви приходили до тями з цілковитою амнезією. Ви настільки сильно блокували себе від інших, що терапія не давала жодних результатів.

— А що ви збираєтеся зробити зараз? — В її голосі вчувалися тривога та страх.

— Я даватиму вам психотичні команди, щоб ви запам’ятовували те, що відбувається, коли я розмовляю з іншими. Ви не тільки чутимете інших, Саллі, а й пам’ятатимете, що почули. Ви почнете їх приймати.

— Я не хочу нікого приймати. Просто позбудьтеся їх.