У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
— Іншого виходу немає.
— Якби люди вступили з ними в спілку, то зробили б фатальну помилку, — втрутився знову Славко. — Адже річ не тільки в тому, що для існування спрутів потрібна висока радіація. Згадайте, з якою швидкістю вони розмножуються… — На мить у його пам’яті зринули сірі грудочки, що вкривали стіни, стелю, підлогу печери, і він мовив далі: — Ці восьминоги неминуче стануть немилосердними хижаками, безжальними навіть один до одного. Згадайте про щук. Так ось, вони — найхижіші та найзажерливіші з риб. Завжди голодні і завжди готові до вбивства, вони поїдають величезну кількість риби — мальків і дорослих, чужих і своїх, — якщо свої старі та безсилі. Кожної весни щука відкладає сто тисяч ікринок. Для гарантій виживання такому виду не потрібні моральні перепони на зразок любові або турботи про дітей. Щуки можуть поїдати своїх мальків — усе одно хто-небудь та залишиться, і вид виживе. Ви самі бачили, як здатні розмножуватися і ці восьминоги. А тепер уявіть, якими небезпечними хижаками вони будуть для інших створінь, котрими живитимуться. Зважте, що вони озброєні краще за будь-яких інших тварин. У них є вісім рук з присосками й пазурами, хижий дзьоб і отрута, реактивний “двигун” і вміння перелітати на десятки метрів, запас води для подорожі по суші, димова, а точніше, чорнильна завіса. Їхні здібності маскування не мають рівних у світі. У них є вогнемети, інфрачервоний зір і, нарешті, найголовніше — здатність телепатичного впливу, яку вони можуть вдосконалювати. Колись учений Джільберт Клінджел стверджував, що якби восьминоги зуміли вийти на сушу, то стали б господарями на ній і заселили б землю безліччю дивовижних форм. А він же говорив про звичайних восьминогів, не здатних до телепатії… — Голос Славка став так само холодним, як і голос Аркадія Пилиповича. — Я вірю, що їх долю вирішуватимуть справжні гуманісти…
Валерій зрозумів, що він хоче сказати. Адже гуманізм означає зовсім не любов до першого-ліпшого живого створіння, а любов у першу чергу до гомо сапіенс, до людини.
Він запитав, звертаючись до всіх:
— Думаєте, їх не залишилося ніде, крім печер? Згадайте, скільки контейнерів з відходами необачно кинуто в глибини океанів, скільки зарито… Коли їх кидають у безодні, то сподіваються, що океан поховає надійно. Але як мало ми ще вивчили океанські течії! Скільки сотень кілометрів може нести течія такий контейнер від якихось далеких берегів, аж поки він опиниться в бухті? І скільки таких контейнерів є по різних бухтах?..
— Сподіваємось, що в інших місцях такого не станеться, — поспіхом сказав Славко.
Але Валерій з ним не згодився:
— Сподіватися мало…
* * *
— І це називається документальною повістю? — обурився Нечипір Арсенович Тукало, повертаючись то до Славка, то до Валерія. — Та ви ж усюди перебрали міру, а деякі події зовсім перекрутили. Але основна нісенітниця в тому, що ви намагаєтесь довести, ніби восьминоги загрожують людству.
— Мене неправильно зрозуміли, — почав виправдовуватись Валерій. — Я нічого не хочу довести, я тільки роблю припущення. Це ж художній прийом, гіпербола. Якби допустити, що наші октопуси розмножувалися б так інтенсивно, як я показую в повісті…
— Якби та якби! Тоді б і побачили, — скавав Нечипір Арсенович. — А поки що ми не замуровуватимемо їх, а вивчатимемо, зберігатимемо кожен екземпляр, як дивовижу, як феномен. Та й узагалі…
— А взагалі він правильно ставить проблему, — заступився за друга Славко. — Звичайно, в повісті багато вигадки, надто в кінці. Тут він дав, так би мовити, повну свободу авторській уяві.
— “Авторській!” — усміхнувся Нечипір Арсенович. — Скажіть краще — невтримній. А як він мене змалював! От і вийшла не документальна повість, а якась фантастика.
— Правильно! — вигукнув Славко і повернувся до Валерія. — Ось тобі моя порада: назви свою повість фантастичною.
ЦІНА ЗОЛОТА
ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ
Ми навантажили каное камінням, щоб човен осів і менше стирчав над водою, завели у маленьку бухту під кручу і старанно замаскували. Вілен весь час був насторожений, дослухався до плюскоту річки. А втім, небезпека могла прийти зовсім не звідти. І це найпевніше… Вона підстерігала нас буквально на кожному кроці.
Ми вривалися в таємницю Золотих ідолів, у таємницю жерців туа-ні, ми порушували заборону бога Ітамни, а це, за переказом, не могло обійтися безкарно. Уже не раз Вілен запитливо позирав на мене, а я докладав зусиль, щоб видаватися несхибним, певним у своїх намірах.