Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Коли він зайшов у двір, бабуся поралася під повіткою, в літній кухні. Вітя тихенько поставив свій чемодан, поклав на нього пальто, яке мама дала йому в дорогу не знати для чого, і, навшпиньках підкравшись до бабусі, закрив їй очі руками.
— Ой боже ж мій, хто це? — злякано вигукнула вона і вхопила Вітю за руки. — А, це ти, Вітю? Внучок мій дорогий! — вона пригорнула хлопчика і поцілувала в лоб. — Чого ж ти так довго не приїжджав?
Від бабусі пахло кропом, печеним свіжим хлібом і ще чимось смачним-смачним. Віті якось особливо радісно ставало біля бабусі, у її затишному подвір'ї й хаті — наче, скільки б він не був у неї, тягнулося якесь тихе, спокійне свято. Бабуся ніколи і нічим не докучала Віті і хоч давала йому волю, але він ні разу ще не зробив тут чогось поганого — все робилося якось само по собі тільки гарне, і бабуся досі не ображалась на Вітю, хіба що коли розсердиться, як він запізниться на обід. Але Вітя завжди доводив їй, що вода була сьогодні тепла, як ніколи, і він просто не міг одірватися від купання.
Вітя одразу ж хотів бігти до моря, але бабуся посадовила його за стіл у тінистій альтанці, густо заплетеній хмелем і виноградом, і почала частувати: витягла з борщу курячий пуп, поставила перед онуком перемитий крупний виноград, принесла десь, мабуть, із сундука загорнуті в рожевий папір цукерки та все розпитувала про батька, про матір, про їхнє здоров'я, а Вітя відповідав нехотя і нетерпляче поглядав на море, що синіло поміж деревами біля самісінького бабусиного городу.
Коли вже Вітя зібрався гайнути повз бабусю на море, до альтанки підійшов високий чоловік, у смугастій піжамі і рисовому брилі, розімлілий від спеки. Обличчя його і груди, що виднілися в розрізі піжами, були такі червоні і навіть на вигляд такі гарячі, що здавалось, якби на них линути води, вони зашкварчали б, мабуть, і пішла б пара.
— О! — гукнув він привітно, широко посміхаючись. — Приїхав, нарешті, ваш онук, Марфо Іванівно!
— Приїхав голубчик мій, ледве діждалась.
— Ну, здоров, малий. Тебе, здається, Віктором звати? Ну, а мене — Сергієм Гнатовичем. От ми й познайомились.
— Це, Вітю, наш квартирант, — з'ясувала бабуся. — Не дивився б ти вовком, бісової віри хлопець!
— А в мене є дещо для нього… — загадково посміхнувся Сергій Гнатович і пішов до хати. Незабаром він приніс коробку з дорогими цукерками і поклав її перед Вітею.
Хлопець взяв цукерки, подякував.
— Надовго ж ти, Вітю?
— До першого вересня буду.
— Ого-го, ще накупаєшся! Ще встигнеш добре засмагнути, тільки так не перегрівайся, як оце я.
— Я вже загорів у піонерському таборі. Мені не страшно.
— Ну, хіба що.
— Обідати будете, Сергію Гнатовичу? — спитала бабуся.
— Ні, Марфо Іванівно, відпочину трохи, — лінивою ходою Сергій Гнатович побрів д хати, а Вітя зібрався до моря.
— Хороший чоловік Сергій Гнатович, золота людина! — говорила бабуся. — Ти, Вітю, старайся йому не заважати, в кімнату до нього не ходи.
— Потрібний він мені! — презирливо скривився хлопець.
Але минуло кілька днів, і Вітя почав звикати до Сергія Гнатовича. Він ходив з ним ловити рибу, зробив Віті доброго зія, — от тільки погано, що Сергій Гнатович ішов до моря з самого ранку, коли Вітя ще спав, і приходив лише на обід на якихось дві години, тому застати його дома було важко, а на пляжі Вітя соромився до нього підходити, бо поряд завжди була жінка в голубому купальнику. Увечері ж він ішов у кіно або гуляв тополевою алеєю з тією ж таки жінкою, і Вітя тоді не хотів попадатися йому на очі.
Одного разу серед ночі Вітю розбудив сусідський собака. Він стояв біля альтанки, в якій спав Вітя, і настирливо гавкав у бік моря.
«Що там таке?» подумав хлопець і висунувся із альтанки.
Ніч була темна. Але море біліло, наче посипане крейдою. Там, де воно починалося, біля самої води, на її сіруватому фоні видно було три чоловічі постаті. Двоє з них помалу посунули понад берегом, і Вітя помітив у них на грудях автомати.
— Патруль! — догадався хлопець, і серце його забилося дужче.
Третя тінь від моря наближалася сюди просто через город. Вітя впізнав Сергія Гнатовича, вже коли він був від альтанки якихось кроків двадцять. Хлопець так і залишився стояти біля входу. Сергій Гнатович ішов швидко, наче запізнився кудись і тепер страшенно поспішав; Він пройшов за крок од Віті, але навіть не повернув голови до альтанки. Під рукою в нього був якийсь пакунок, певне, одяг, а сам він йшов у самих трусах.