Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— Свої, свої, — спокійно сказав незнайомий і підійшов ближче.
Він був у плавках і зовсім білий — не встиг ще засмагнути. Високий і стрункий, з кучерявою головою і вродливим обличчям, на якому важкою лінією темніли брови, він посміхався ніяково й розводив руками.
— Опусти автомат, — наказав сержант Ібрагімову, а тоді повернувся до незнайомого: — Чого ж це так пізно?
— Купаюсь пізно? А що, не можна? — щиро здивувався той.
— Після дванадцятої ночі купатися заборонено, про це знає кожен школяр, — швидко й сердито, із сильним акцентом випалив Ібрагімов.
— Але я тільки сьогодні приїхав, я не знав. Після кіно дай, думаю, скупаюся на сон грядущий, як кажуть.
— Документи при собі маєте? — спитав сержант спокійно.
— Аякже! Обов'язково. Партквиток де ж може бути? Зі мною, зі мною…
— Покажіть.
Незнайомий нагнувся над одягом і за мить подав сержантові паспорт, відпускну записку з Молотовського авіазаводу, а партквиток затиснув у кулаці. Світячи ліхтарем, сержант прочитав:
«Інженера-технолога Полікарпова Сергія Гнатовича вважати у відпустці з 5 серпня по 2 вересня 1955 року». Звіривши записку з паспортом, сержант, сказавши «пробачте», на секунду освітив обличчя Полікарпова і повернув документ.
— Де ви живете? — спитав він, помовчавши.
— Отут ось, — показав технолог на найближчу до моря хатку. Вона стояла під яворами, окремо від усіх інших хат, маленька, біла, наче маяк.
— Ну, добре, — сказав сержант. — Знайте ж, що після дванадцятої купатися не можна. — Він козирнув і пішов далі, а Ібрагімов поплентався за ним, лихий, роздратований.
— Навіщо відпустив? — сказав він сердито. Сержант засміявся.
— Дивак ти, Ібрагімов! Тут усіх як арештовувати, то знаєш…
— При чому тут усіх! Але цього треба було привести в комендатуру, майорові показати.
— Для чого? Ось, мовляв, Ібрагімов у перше ж патрулювання затримав шпигуна? Так чи ні?
— Навіщо сміятись? Я не розумію, навіщо сміятись? — розсердився Ібрагімов. — Він мені підозрілим здається.
— Мені теж попервах всі здавалися підозрілими.
— Слухай, Ібрагімов, хай він іще раз нам трапиться в оцей час на березі, ми тоді інакше з ним поговоримо.
— А майорові доповідати будеш?
— А як же інакше? Обов'язково.
Майора Дорофєєва сержант Безбородько на заставі не знайшов.
— Його викликали на корабель, — сказав сержантові черговий офіцер лейтенант Дениско. — Ви заждіть, він скоро повернеться. Як пройшло патрулювання?
— Купальника одного затримали, — виструнчившись, доповів Ібрагімов.
— Ну, це не дивно, — усміхнувся поблажливо офіцер. — Правда, Безбородько?
— Так точно. З нових, — похмуро відповів сержант. — Ще не обжився.
— Дозвольте, товаришу лейтенант? — спитав Ібрагімов. — Так що підозрілим це здається мені.
— А ми перевіримо, Ібрагімов. Сьогодні ж наведемо довідки, не хвилюйся.
Ібрагімов полегшено зітхнув і сів поряд з Безбородьком на лаві. Хотілося спати. Вікно все більше світліло, і видний крізь нього далекий краєчок неба над морем став зеленуваторожевим.
Лейтенант Дениско сидів за письмовим столом з навушниками на білявій голові. Кілька телефонних польових апаратів і рація, письмове приладдя і велика карта району, що його контролює застава, — все це вільно вміщалось на невеличкому акуратному столі. Час від часу Дениско записував щось до журналу, знімав після зумера телефонну трубку і тихо, з якоюсь інтимністю говорив: «Алло! Шістнадцятий слухає. Так. Ага. Добре».
Майора все не було, І хлопці почали куняти. Нарешті крізь сон сержант почув легкі скрадливі кроки і голос:
— Це Безбородько?
— Так точно, товаришу майор! — схопився на ноги сержант.
— От і добре. Прошу до столу, — невеличкий і худорлявий майор Дорофєєв ходив беззвучно, наче по килиму. На ногах у нього були брезентові чобітки, і через те він з ніг до голови був зелений: ляже десь у траві — і не помітиш.
— Доповідай, сержанте, — наказав він.
— У квадраті «350», в створі з окремою хаткою, на березі ми знайшли одяг. З кущів вийшов чоловік, за документами Полікарпов Сергій Гнатович.
— Роздягнений?
— Так.
— А чого з кущів?
— Я теж дивуюся, чого з кущів? — нетерпляче крутнувся Ібрагімов.
— Тобі це здається підозрілим? — спитав його майор Дорофєєв.
— Так точно, товаришу майор! — витягнувся Ібрагімов.
— А мені цілком ясно, які потреби його завели в кущі, — похмуро сказав Безбородько.