Зорі падають в серпні

— Жінку в блакитному купальнику бачите?

— Угу, — буркнув під ніс лейтенант.

— Біля неї…

— Про яку жінку ви кажете? — одкрила зморшкувате обличчя сусідка Ібрагімова. — Про оту? Хороша жіночка! Чоловік же в неї конструктор суднобудівного заводу в нашому місті, там така золота людина, а вона, бач, кавалера собі знайшла! Сказано, собака з жиру казиться.

Зляканий Ібрагімов метнув на жінку злий погляд, але Дениско повів бровою — мовчи, мовляв, — і спитав:

— А ви знаєте цю жінку?

— Ну, звичайно, знаю. Працюю на заводі, там, де її чоловік.

— Мені вона теж здається знайомою. Доводилось практику проходити там після інституту.

— То я вас познайомлю. Хочете?

— Навіщо?

— Може, хоч знайомих вона посоромиться.

— А чого їй соромитись? Подобатись чоловікам — це не сором для жінки, а, знаєте, честь.

— Вона і вам подобається?

— А чого ж, красива жінка. Та це ще не значить, що я буду залицятись до неї.

— Теж мені залицяльник знайшовся! Молоко материне на губах он! — розсердилася жінка. — Без тебе он який залицяльник, бачиш?

— Ви мене просто не зрозуміли, — зашарівся лейтенант, — я кажу, що не можна засуджувати людину за пляжні знайомства.

— Пішли купатися, — сердито запропонував Ібрагімов.

— Пішли, — погодився лейтенант і розсміявся.

Вони брели морем, що й справді тут було їм по коліна, і разом з колами хвиль бігли від їхніх ніг золотаві серпи-зайчики по піску. Тріпотливі, легенькі, вони зламувались і тремтіли, шугали геть і блискавично поверталися знову. В прозорій ласкавій воді нерухомо висіли медузи, фіолетові, рожеві, великі й малі, немов квіти літнього моря. Далеко, там де небо і море зливались, прозоро синів поміж ними острів, наче шматок цукру, що от-от розтане.

— Конспірація правильна, — сказав лейтенант, — намагайся, Ібрагімов, не дивитись на свого купальника, щоб не привернути його увагу.

— А навіщо вам ота стара, що ви зв'язалися з нею?

— Е, вона мені пригодиться. Вона познайомить мене з ними. А твій купальник зацікавився цією жінкою недаремно.

— Ще б пак, це ж джерело.

— Тихо, Ібрагімов, вода має уші.

Вони зайшли далеко від берега, і лейтенант пильно придивлявся до білої хатки. Стояла вона осторонь від інших будинків, зовсім близько до моря. Скрита яворами і стрункими рядами туї, вона дивилась у море обома вікнами в білому причілку у вузенький просвіт між деревами.

— Ну, орієнтир прекрасний. Правда, Ібрагімов?

— Так точно. Не зіб'єшся без всяких сигналів. Але як вони підійдуть до берега? Хіба це може бути?

— Буває, Ібрагімов. Коли один, та хитрий, та вмілий, та…

— Не розумію! Через усе море пливти на чомусь треба.

— Ага. За них не турбуйся. Нам спіймати його треба, а припливти він зуміє.

— Бували випадки?

— А чого ж: Бували… Ну, пішли на берег. Так запам'ятай: ніякої уваги на купальника.

Коли вони вийшли з води, жінка в голубому купальнику стояла біля старої, що розмовляла з лейтенантом. Жінка була молода й білява. Купальник туго облягав її високу талію; пругкі рухи сильного тіла видавали в ній спортсменку, і лейтенант подумав, що вона і зараз ще грає в баскетбол. Відставивши маленьку міцну ногу і вигідно вигнувшись у талії, вона мружилась від сонця і, відчуваючи на собі численні погляди, стояла так, наче демонструвала в будинку моделей красу і зручність нового фасону одягу.

— Галино Михайлівно, — сказала їй стара, — а ось ще один наш земляк, працював на заводі, — вона кивнула на Дениска. — Познайомтесь.

— Гаврилова, — проспівала жінка в купальнику, безцеремонно розглядаючи Дениска. — Ви працювали у нас на заводі?

— Так, трохи. Після інституту. Там мій товариш зараз начальником цеху. — Дениско назвав одного знайомого інженера. Він і справді бував на заводі, і тому бесіда з Гавриловою велася невимушено, тим більше, що її безпосередність заохочувала до відвертої розмови.

Полікарпов у темних масивних окулярах стояв поруч і, здавалося, розмовою не цікавився і на Дениска не звертав ніякісінької уваги.

— Даруйте, я така неуважна, — мило всміхнулася Галина Михайлівна, — знайомтеся. Це ось колега ваш, теж інженер.

— Сергій Гнатович, — відрекомендувався Полікарпов, знявши окуляри і подавши руку Денискові.

«Так от який ти, — подумав лейтенант, розглядаючи його вродливе обличчя. — Щось мало ти схожий на шпигуна. Мало…»

Весь час лейтенант всю увагу свою віддавав Галині Михайлівні, і вона була просто в ударі, як кажуть жінки її типу. Полікарпов здебільшого мовчав, у розмові участі майже не брав і, нудьгуючи, дивився на море. А Дениско, в свою чергу, не звертав на нього уваги. Тільки Галина Михайлівна час від часу зверталась до Полікарпова з дрібненькими запитаннями, намагаючись втягнути його в розмову, і, зрештою, розсердилась на нього.

— Ну що це ви, Сергію Гнатовичу, наче заніміли, їй-богу. Розкажіть що-небудь. Не сидіть отаким насупленим.

— Добре, я буду сміятись, — сказав Полікарпов і всміхнувся.

Дениско пробув з ними до другої години дня, аж доки вони не зібралися додому. Прощаючись, Галина Михайлівна мило йому посміхнулась і поцікавилась, чи прийде він увечері. Дениско сказав, що відпустка в нього тільки почалася і що вони, мабуть, частенько бачитимуться.

Полікарпов не справив на нього враження: так собі, пляжний залицяльник, як казала ота стара жінка. Сигнали, мабуть, подавав хтось інший, а не він.

Свої думки Дениско висловив майорові, прийшовши на заставу. Той скептично посміхнувся, помовчав і не поспішаючи зауважив:

— Полікарпова Сергія Гнатовича на Молотовському авіаційному заводі немає і не було. Це вам про що-небудь говорить, товаришу лейтенант?

— Значить…

— Що Полікарпов шпигун і що це саме він подавав сигнали, сумніву бути не може. Ваші купання треба продовжити.