Зорі падають в серпні

— Так я ж його самого не знаю.

— Сержанте, хто розмовляв з купальником?

— Я. Ібрагімов стояв оддалік збоку.

— Ваше обличчя він розглядів, як ви думаєте, Ібрагімов?

— Ні, я стояв спиною до місяця, так, як ви вчили мене.

— От і добре. Підете з лейтенантом на пляж. Упізнаєте Полікарпова?

— Так точно, упізнаю.

— Пляжні знайомства його нам будуть потрібні, я думаю, дуже скоро. Встановити, що за люди, звідки вони, відколи знають Полікарпова. Добре було б познайомитись з ним, лейтенанте. Ви обоє повинні грати заядлих курортників. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Ну, от. А тобі, сержанте, треба дізнатися, хто хазяї в цій хатині, відколи знають вони Полікарпова. Але все це — без жодної тіні підозри. Про все, що вдасться встановити, сповіщайте мене негайно. А зараз — відпочивати. Годині о десятій прийдете до мене за інструкціями. — Дорофєєв підвівся. — Можете йти.

Лейтенант Дениско і сержант Безбородько виходили від майора заклопотаними, а Ібрагімов радісно посміхався: його надії справдились — починається щось цікаве і незвичайне.

Залишившись наодинці, майор Дорофєєв задумався. З моря когось ждали, це факт. А той, хто ждав, живе зараз у Садовську, може поруч з комендатурою, і хто він — невідомо. Добре, якщо це Полікарпов! До речі, треба зараз же сповістити про все начальство.

Дорофєєв зняв трубку ВЧ і доповів. Він попросив навести довідки на Молотовському авіазаводі про Полікарпова Сергія Гнатовича, і йому обіцяли сьогодні ж сповістити про результат. Дорофєєв натякнув також на те, що добре було б підключити для спостереження за морем сторожові катери, розміщені у Садовську, але на другому кінці провода помовчали, скільки треба було, щоб показати недоречність такого прохання, а потім відповіли:

— Думаємо, що ви самі впораєтесь. А втім, домовляйтеся, якщо є потреба, з командиром загону катерів.

Майор пошкодував, що завів про це мову. Здавши черговому офіцерові зміну, Дорофєєв пішов відпочивати. У затіненій кімнаті він довго перевертався з боку на бік. З того часу як закінчилася війна і він повернувся на батьківщину, минуло близько десяти років. І всі ці десять років служив він на оцій заставі в Садовську. Це призначення дуже засмутило Дорофєєва, коли після фронту, після напруженої роботи по репатріації він потрапив у це тихе таврійське містечко, де, як йому здалося, і не пахне кордоном. Застава мирна, і тут прикордонники могли лише проходити підготовку, стажування. Так думав майор попервах. Але потім, вникаючи в роботу, він пересвідчився в помилковості своїх думок. Це був справжній кордон. Служба вимагала пильності. Саме б'ючи на неймовірність та безпечність Садовської застави, ворог і намагався висадитись тут. Перша така спроба більше здивувала майора, ніж стривожила. Друга переконала його, що служити Батьківщині і народові — це не тільки бігати в атаку, вмирати на снігу перед ворожими дотами, тобто це не тільки видимий в часі подвиг, а й невидима, кропітка і пильна робота на заставі і в мирні дні, коли всі люди працюють спокійно і ворог не в уніформі, не в бронетанкових колонах і не в окопі, а крадеться замаскованим злодієм на наш берег і робить свою підлу справу нишком тут же, у нас під боком. Вистежити, не пустити і знешкодити оцього досвідченого, добре натренованого і підступного ворога — це теж подвиг. Тут потрібна витримка, пильність, любов до своєї справи і вміння невтомно шукати, знаходити і викривати наміри ворогів.