Засадничі міфи ізраїльської політики
- Автор: Гароди Роже
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: SAMIZDAT
- ISBN: 2-951-000-5
- Переводчик: Олексій Токар
- Жанр: История
Электронная книга - «Засадничі міфи ізраїльської політики». Краткое содержание книги:
Роже Ґароді стверджував, що це не історичний твір, це — політична книга. Моєю метою було показати, що ізраїльська політика — як інструмент американської політики — призводить до війни.
В книзі Роже Ґароді піддає сумніву факт Голокосту — тотального знищення жидів в роки Другої світової війни. Я поважаю юдаїзм… але нацистський Голокост — це міф, що став догмою, яка виправдовує політику Ізраїлю і США на Близькому Сході і у всьому світі…, — пише Ґароді. На думку автора, історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувача краще, ніж міф. Перш за все, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людства, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії невинних жертв, в той час як мільйони померлі зі зброєю в руках, борючись проти цього варварства.
Незважаючи на те, що у книзі кожна теза підкріплена відповідним фактом або цитатою, автора на вимогу французьких сіоністських кіл притягли до суду. Свою солідарність з Р.Ґароді висловили політичні і релігійні діячі. Зокрема, в поширеному комюніке Асоціації журналістів Тунісу у зв'язку з судовим процесом в Парижі у справі 84-річного французького вченого, письменника і громадського діяча Роже Ґароді, якого звинувачують в виправданні злочинів проти людства заявляється: Викриваючи прагнення сіоністських кіл Ізраїлю виправдовувати свою нелюдську антиарабську політику шляхом цинічного використання трагедії Другої світової війни, Роже Ґароді діє суто в рамках визнаних демократії і свободи слова і не заслуговує засудження. Туніські журналісти серйозно стурбовані наполегливим жорстким тиском, який не перестає чинити сіоністське лобі на суддів і на весь хід в цілому цього більш ніж дивного процесу, — підкреслюється в документі. Асоціація закликала світову спільноту надати всебічну підтримку Р. Ґароді, в тому числі поширенню його незручних для сіоністів ідей, щоб показати їх невинність всьому світу і допомогти письменнику уникнути розправи.
Ґароді заявив, що не вважає себе юдофобом, але різко засуджує антиарабську політику Ізраїлю. Французький суд заборонив подальшу публікацію книги Ґароді і 27 лютого 1998 оштрафував його на 240 тисяч французьких франків (близько $40000) та засудив до умовного тюремного ув'язнення на кілька років. Рішення суду викликало дебати про свободу слова у Франції і Європі і багато хто стверджував, що вирок носить політичний характер. Ґароді оскаржив це рішення в Європейському суді з прав людини, проте його апеляція була відхилена як неприйнятна — це сталося за десять днів до 90-річчя Ґароді, 7 липня 2003 року.
Суму в п'ятдесят тисяч доларів США передала для Роже Ґароді дружина президента Об'єднаних Арабських Еміратів шейха Заїда бін Султана Аль Нахайяна. За повідомленням туніського радіо, зазначені кошти вона подарувала видному вченому, мислителю, письменнику та громадському діячеві на знак солідарності з ним і для його підтримки у зв'язку з судовим процесом по його справі, що проходить Франції.
Книга перекладена і видана італійською, іспанською, німецькою, російською та багатьма іншими мовами. В арабському перекладі цей бестселер був проданий тиражем у кілька мільйонів примірників.
Роже Ґароді відмовився від авторських прав на книгу і запропонував всім зацікавленим видавцям світу опублікувати її, не претендуючи на гонорар.
Це перший переклад Засадничих міфів ізраїльської політики українською мовою. В цьому електронному варіанті із скороченням подані деякі тези стосовно французької історії часів Другої світової війни та відсутні додатки до книги, що складаються з листування автора та передруків газетних статей.
У корінного населення відбирали землю методами самого жорстокого колоніалізму, причому сіонізм надавав їм особливо помітного расистського забарвлення.
Перший етап мав характерні риси класичного колоніалізму — йшлося про експлуатацію місцевої робочої сили. Це був метод барона Едуарда де Ротшильда, як він використовував в Алжирі на своїх виноградниках дешеву робочу силу фелахів — так він просто поширив свою сферу діяльності на Палестину, експлуатуючи на своїх виноградниках уже не алжирців, а інших арабів.
Після поразки революції 1905 року з Росії прибула нова хвиля іммігрантів. Замість того, щоб продовжувати боротьбу в Росії разом з російськими революціонерами, ці дезертири переможеної революції привезли в Палестину дивний "сіоністський соціалізм": вони створювали кооперативи ремісників і селянські кібуци, виганяючи палестинських фелахів, щоб побудувати економіку, яка спирається на жидівський робітничий клас та жидівське селянство. Від класичного колоніалізму англійського або французького типу був здійснений перехід до колонізації за логікою політичного сіонізму із стимулюванням припливу іммігрантів, для яких резервувалися земля та робочі місця. Тепер мова йшла про заміну палестинського народу іншим народом і, зрозуміло, про захоплення земель.
Відправною точкою для цієї грандіозної операції було створення в 1901 році Жидівського національного фонду з одною особливістю що відрізняла його від інших форм колоніалізму: куплену ним землю не можна було не перепродувати, ні навіть здавати в оренду нежидам.
От ще два закони, які стосуються Кєрєн Каймет (Жидівського національного фонду. Закон прийнятий 23 листопада 1953 року) і Кєрєн Хайєсод (Фонду реконструкції. Закон прийнятий 10 січня 1956 року). "Ці два закони, — пише професор Клейн, — дозволили перетворити ці товариства, які отримали ряд привілеїв". Не перераховуючи ці привілеї, він просто відзначає той факт, що землі, які належать Жидівському національному фонду, оголошені землями Ізраїлю, а основний закон проголосив невідчужуваність цих земель. Це один із чотирьох основних законів — елементів майбутньої конституції, якої немає дотепер, і через 50 років після створення Ізраїлю. Прикро, що цей учений-юрист при його звичайній турботі про точність не дає ніяких коментарів щодо цієї " невідчужуваності". Він не дає навіть визначення: земля, "врятована" Жидівським національним фондом, це земля, що стала, жидівською: вона ніколи не може бути продана або здана в оренду не жидові, і не жид не має права її обробляти.
Чи можна заперечувати, що цей основний закон передбачає расову дискримінацію?
Аграрна політика ізраїльських керівників — це політика методичного пограбування арабського селянства.
Постанова 1943 року про експропріацію земель у суспільних інтересах є спадщиною періоду англійського мандата. Цей закон змінив свій зміст, коли він став застосовуватися з метою дискримінації, наприклад, коли в 1962 році були експропрійовані 500 га в Деір ель-Араді, Набелі і Бенехі, "суспільний інтерес" полягав в будівництві міста Кармел, призначеного лише для жидів.
Інший спосіб: використання надзвичайних законів, виданих в 1945 році англійцями проти жидів і арабів. Закон 124 дає військовому губернаторові можливість під приводом "безпеки" тимчасово скасовувати всі цивільні права, включаючи право на переміщення. І достатньо армії оголосити якусь зону забороненою з міркувань "безпеки держави" щоб жоден араб не міг ступити на ці землі без дозволу військового губернатора. За відмови в такому дозволі земля оголошувалася "необроблюваною" і міністерство сільського господарства могло привласнити цю землю, щоб "забезпечити її обробку".
Коли англійці видали в 1945 році цей жорстокий колоніальний закон для боротьби проти жидівського тероризму, юрист Бернард Йозеф. протестуючи проти цієї системи, заявив: "Чи пошириться офіційний терор на нас всіх?
Жоден громадянин більше не застрахований від довічного ув'язнення без суду… право адміністрації висилати будь-кого необмежено… немає необхідності робити якесь правопорушення, вистачить рішення, прийнятого в якійсь конторі".
І той же Бернард Йозеф, ставши міністром юстиції Ізраїлю, застосував ці закони проти арабів.
І. Шапіро із приводу тих же законів на тім же мітингу протесту 7 лютого 1946 року в Тель-Авіві ("Хапракліт", лютий 1946, с. 58–64) заявив ще більш твердо: "Порядок, установлений цим законодавством, безпрецедентний в історії цивілізованих країн. Навіть у нацистській Німеччині не було подібних законів".
І той же І. Шапіро, ставши генеральним прокурором Ізраїлю, а потім міністром юстиції, застосував ці закони проти арабів. Щоб виправдати збереження цих терористичних законів, надзвичайний стан, що існує в Ізраїлеві з 1948 року, ніколи не був скасований.