Засадничі міфи ізраїльської політики
- Автор: Гароди Роже
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: SAMIZDAT
- ISBN: 2-951-000-5
- Переводчик: Олексій Токар
- Жанр: История
Электронная книга - «Засадничі міфи ізраїльської політики». Краткое содержание книги:
Роже Ґароді стверджував, що це не історичний твір, це — політична книга. Моєю метою було показати, що ізраїльська політика — як інструмент американської політики — призводить до війни.
В книзі Роже Ґароді піддає сумніву факт Голокосту — тотального знищення жидів в роки Другої світової війни. Я поважаю юдаїзм… але нацистський Голокост — це міф, що став догмою, яка виправдовує політику Ізраїлю і США на Близькому Сході і у всьому світі…, — пише Ґароді. На думку автора, історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувача краще, ніж міф. Перш за все, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людства, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії невинних жертв, в той час як мільйони померлі зі зброєю в руках, борючись проти цього варварства.
Незважаючи на те, що у книзі кожна теза підкріплена відповідним фактом або цитатою, автора на вимогу французьких сіоністських кіл притягли до суду. Свою солідарність з Р.Ґароді висловили політичні і релігійні діячі. Зокрема, в поширеному комюніке Асоціації журналістів Тунісу у зв'язку з судовим процесом в Парижі у справі 84-річного французького вченого, письменника і громадського діяча Роже Ґароді, якого звинувачують в виправданні злочинів проти людства заявляється: Викриваючи прагнення сіоністських кіл Ізраїлю виправдовувати свою нелюдську антиарабську політику шляхом цинічного використання трагедії Другої світової війни, Роже Ґароді діє суто в рамках визнаних демократії і свободи слова і не заслуговує засудження. Туніські журналісти серйозно стурбовані наполегливим жорстким тиском, який не перестає чинити сіоністське лобі на суддів і на весь хід в цілому цього більш ніж дивного процесу, — підкреслюється в документі. Асоціація закликала світову спільноту надати всебічну підтримку Р. Ґароді, в тому числі поширенню його незручних для сіоністів ідей, щоб показати їх невинність всьому світу і допомогти письменнику уникнути розправи.
Ґароді заявив, що не вважає себе юдофобом, але різко засуджує антиарабську політику Ізраїлю. Французький суд заборонив подальшу публікацію книги Ґароді і 27 лютого 1998 оштрафував його на 240 тисяч французьких франків (близько $40000) та засудив до умовного тюремного ув'язнення на кілька років. Рішення суду викликало дебати про свободу слова у Франції і Європі і багато хто стверджував, що вирок носить політичний характер. Ґароді оскаржив це рішення в Європейському суді з прав людини, проте його апеляція була відхилена як неприйнятна — це сталося за десять днів до 90-річчя Ґароді, 7 липня 2003 року.
Суму в п'ятдесят тисяч доларів США передала для Роже Ґароді дружина президента Об'єднаних Арабських Еміратів шейха Заїда бін Султана Аль Нахайяна. За повідомленням туніського радіо, зазначені кошти вона подарувала видному вченому, мислителю, письменнику та громадському діячеві на знак солідарності з ним і для його підтримки у зв'язку з судовим процесом по його справі, що проходить Франції.
Книга перекладена і видана італійською, іспанською, німецькою, російською та багатьма іншими мовами. В арабському перекладі цей бестселер був проданий тиражем у кілька мільйонів примірників.
Роже Ґароді відмовився від авторських прав на книгу і запропонував всім зацікавленим видавцям світу опублікувати її, не претендуючи на гонорар.
Це перший переклад Засадничих міфів ізраїльської політики українською мовою. В цьому електронному варіанті із скороченням подані деякі тези стосовно французької історії часів Другої світової війни та відсутні додатки до книги, що складаються з листування автора та передруків газетних статей.
Параноїдальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до нежидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. "Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними".
Джерело: Боаз Еврон. "Геноцид: послуга для націй", Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.
Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв — з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв — не є доказом, вони існують у всіх великих містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення трупів не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.
Тому треба було приторочити до печей крематоріїв "газові камери", щоб встановити догму знищення вогнем.
Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, — всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера — бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу "знаряддя злочину", як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.
Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом незважаючи на численні показання "очевидців", той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці "свідчення" викликають обґрунтовані підозри.
Так, Мартін Брозат, який опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса (Rudolf Höß. Kommandant in Auschwitz — autobiographische Aufzeichnungen von Rudolf Höß. Eingeleitet und kommentiert von Martin Broszat. 1958, Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart), написав у газету "Ді Цайт" від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейха.
Мартін Брозат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: "Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом" (пан Брозат став в 1972 році директором цього інституту).
Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі "свідчень очевидців" стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а "реконструкція газової камери" в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.
На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав "газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау" (МВТ, т. 19. с. 4563).
Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в "Землі розпачу" (1947, с. 15):
"Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом".
Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, яка ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році:
"У монографії про Маутхаузен, яку я випустив в 1954 році, я двічі згадав про газові камери. Тепер прийшов час роздумів — і я запитав себе: а звідки в мене взялося переконання, що в Маутхаузені була газова камера? Не під час мого перебування в цьому таборі, тому що ні я, ні будь-хто інший не підозрювали, що вона може там бути. Значить, я обзавівся цим “багажем” після війни. Потім я помітив, що в моєму тексті, у той час як у більшості моїх тверджень я спираюся на посилання, їх немає, коли мова йде про газові камери".
Джерело: " Уест-Франс", 2 і 3 серпня 1986 року, с. 6.
Жан-Габріель Кон-Бендіт уже написав: "Будемо ж боротися за руйнування цих газових камер, які показують туристам у таборах, де, як тепер відомо, їх не було, інакше нам не будуть більше вірити навіть у тих випадках, у яких ми впевнені".
Джерело: "Ліберасьон", 5 березня 1979 року, с. 4.
У фільмі, що показували в Нюрнберзі суду та всім обвинувачуваним, була єдина газова камера — у Дахау.