Засадничі міфи ізраїльської політики
- Автор: Гароди Роже
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: SAMIZDAT
- ISBN: 2-951-000-5
- Переводчик: Олексій Токар
- Жанр: История
Электронная книга - «Засадничі міфи ізраїльської політики». Краткое содержание книги:
Роже Ґароді стверджував, що це не історичний твір, це — політична книга. Моєю метою було показати, що ізраїльська політика — як інструмент американської політики — призводить до війни.
В книзі Роже Ґароді піддає сумніву факт Голокосту — тотального знищення жидів в роки Другої світової війни. Я поважаю юдаїзм… але нацистський Голокост — це міф, що став догмою, яка виправдовує політику Ізраїлю і США на Близькому Сході і у всьому світі…, — пише Ґароді. На думку автора, історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувача краще, ніж міф. Перш за все, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людства, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії невинних жертв, в той час як мільйони померлі зі зброєю в руках, борючись проти цього варварства.
Незважаючи на те, що у книзі кожна теза підкріплена відповідним фактом або цитатою, автора на вимогу французьких сіоністських кіл притягли до суду. Свою солідарність з Р.Ґароді висловили політичні і релігійні діячі. Зокрема, в поширеному комюніке Асоціації журналістів Тунісу у зв'язку з судовим процесом в Парижі у справі 84-річного французького вченого, письменника і громадського діяча Роже Ґароді, якого звинувачують в виправданні злочинів проти людства заявляється: Викриваючи прагнення сіоністських кіл Ізраїлю виправдовувати свою нелюдську антиарабську політику шляхом цинічного використання трагедії Другої світової війни, Роже Ґароді діє суто в рамках визнаних демократії і свободи слова і не заслуговує засудження. Туніські журналісти серйозно стурбовані наполегливим жорстким тиском, який не перестає чинити сіоністське лобі на суддів і на весь хід в цілому цього більш ніж дивного процесу, — підкреслюється в документі. Асоціація закликала світову спільноту надати всебічну підтримку Р. Ґароді, в тому числі поширенню його незручних для сіоністів ідей, щоб показати їх невинність всьому світу і допомогти письменнику уникнути розправи.
Ґароді заявив, що не вважає себе юдофобом, але різко засуджує антиарабську політику Ізраїлю. Французький суд заборонив подальшу публікацію книги Ґароді і 27 лютого 1998 оштрафував його на 240 тисяч французьких франків (близько $40000) та засудив до умовного тюремного ув'язнення на кілька років. Рішення суду викликало дебати про свободу слова у Франції і Європі і багато хто стверджував, що вирок носить політичний характер. Ґароді оскаржив це рішення в Європейському суді з прав людини, проте його апеляція була відхилена як неприйнятна — це сталося за десять днів до 90-річчя Ґароді, 7 липня 2003 року.
Суму в п'ятдесят тисяч доларів США передала для Роже Ґароді дружина президента Об'єднаних Арабських Еміратів шейха Заїда бін Султана Аль Нахайяна. За повідомленням туніського радіо, зазначені кошти вона подарувала видному вченому, мислителю, письменнику та громадському діячеві на знак солідарності з ним і для його підтримки у зв'язку з судовим процесом по його справі, що проходить Франції.
Книга перекладена і видана італійською, іспанською, німецькою, російською та багатьма іншими мовами. В арабському перекладі цей бестселер був проданий тиражем у кілька мільйонів примірників.
Роже Ґароді відмовився від авторських прав на книгу і запропонував всім зацікавленим видавцям світу опублікувати її, не претендуючи на гонорар.
Це перший переклад Засадничих міфів ізраїльської політики українською мовою. В цьому електронному варіанті із скороченням подані деякі тези стосовно французької історії часів Другої світової війни та відсутні додатки до книги, що складаються з листування автора та передруків газетних статей.
Для читача, що буде спантеличений цією щонайменше дивною логікою, що змушує згадати відомий жарт "всі громадяни рівні, але деякі з них більш рівні, чим інші", ми хочемо показати конкретно, яку ситуацію створив цей закон про повернення. Для тих, хто не користується його привілеями, написаний закон про громадянство (5712–1952); він стосується (стаття 3) "усякого, хто безпосередньо перед заснуванням Держави був палестинським підданим, але не став ізраїльським відповідно до статті 2" (дотичної жидів). Ті, хто підпадає під цю статтю (і хто вважається "такими що ніколи раніше не мали громадянства", тобто спадкоємними апатридами), повинні довести (документальні докази часто неможливі, тому що документи згубися під час війни і терору, що супроводжували створення сіоністської держави), що вони жили на цій землі в той або інший період. Якщо цього немає, то для того, щоб стати громадянином, залишається шлях натуралізації, що вимагає, наприклад, "певного знання жидівської мови" Потім, "якщо буде визнано корисним", міністр внутрішніх справ надає ізраїльське громадянство або відмовляє в ньому. Коротше кажучи, за ізраїльським законом жиди з Патагонії стає ізраїльським громадянином у той же момент, як тільки він ступить на землю в аеропорті Тель-Авіва, а палестинці, що народилися в Палестині від палестинських батьків, можуть уважатися апатридами. Немає ніякої расової дискримінації проти палестинців, а тільки заходи на користь жидів!
Тому видається важким заперечувати резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 10 листопада 1975 року (№ 3379-XXX), що визначає сіонізм як "форму расизму і расової дискримінації".
У дійсності серед тих, хто поселяється в Ізраїлі, лише незначна меншість приїжджає туди заради "виконання обітниці". Закон про повернення не зіграв особливої ролі. У всіх країнах світу жидів багато значать у всіх областях культури, науки та мистецтва, і було б сумно, якби сіонізм досяг мети, поставленої антисемітами: зібрати жидів із всіх країн і замкнути їх у всесвітнє гетто.
В 1880 році в Палестині з 500 000 жителів було 25 000 жидів.
З 1882 року починається масова імміграція внаслідок погромів у царській Росії. З 1882-го по 1917 рік у Палестину прибули 50 000 жидів. У період між двома світовими війнами жиди емігрували, рятуючись від переслідувань, з Польщі та з країн Північної Африки.
Але основна маса приїхала з Німеччини внаслідок мерзенного антисемітизму Гітлера. До 1945 року в Палестину прибули близько 400 000 жидів.
Потім почалося методичне викорінювання палестинців. Напередодні війни 1948 року близько 650 000 арабів вікували на територіях, яким припадало стати державою Ізраїль. В 1949 році їх залишилося 160 000. Через високу народжуваність число їхніх нащадків досягло 450 000 до кінця 1970 року. Ізраїльська ліга прав людини повідомляє, що з 11 червня 1967-го по 15 листопада 1969 року в Ізраїлі і Цізіорданії було висаджено в повітря більше 20 000 арабських будинків.
Відповідно до англійського перепису 31 грудня 1922 року, чисельність населення Палестини склала 757 000 чоловік, з них 663 000 арабів (у тому числі 590 000 мусульман і 73 000 християн) і 83 000 жидів, тобто 88 % арабів і 11 % жидів. Варто зазначити, що ця так звана "пустеля" була експортером зерна та цитрусових.
В 1891 році сіоніст першого скликання Ашер Гінзберг (що писав під псевдонімом Ахад Гаам, "один з народу") ділився своїми враженнями від поїздки в Палестину.
"Перебуваючи вдалечині, ми звикли вірити, що Ерець-Ісраель сьогодні напівпустеля, необроблювана країна, і кожний, хто захоче придбати землю, може приїхати сюди та взяти, скільки душі завгодно. Насправді нічого подібного. На всьому протязі країни важко знайти необроблювані ділянки, за винятком покритих піском і гірських, де можуть рости лише фруктові дерева, та й то в результаті важкої праці з очищення і рекультивації місцевості".
Джерело: Ахад Гаам. Повне зібрання творів (на івриті), Тель-Авів, 8-е Вид., с. 23.
У дійсності до приходу сіоністів "бедуїни" {насправді хлібороби) експортували 30 000 тонн зерна на рік. Площа арабських фруктових садів з 1921-го по 1942 рік збільшилася в три рази, площа апельсинових (і інших цитрусових) з 1922-го по 1947 рік — у сім разів, виробництво з 1922 по 1938 рік — у десять разів.
Візьмемо для прикладу лише цитрусові. Доповідь Піла, представлена англійському парламенту статс-секретарем в справах колоній у липні 1937 року, виходячи із швидкого розвитку виробництва апельсинів у Палестині, давав таку оцінку, що світове споживання зимових сортів апельсинів, що за 10 років повинне збільшитися до 30 мільйонів кошиків, буде задовольнятися країнами-виробниками і експортерами такою пропорцією: