Трикутний капелюх

— Вже ціляться!

— Лягай!

Другий залп розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.

— Вогонь! — пролунав, як постріл, голос алькальда. Він підкинув вгору капелюха і гордо випростався під кулями на весь зріст.

І почалося щось невимовно страхітливе.

Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, без сумніву, проскочити її на своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися на коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати направо та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи смерть як обложникам, так і обложеним.

Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч в усіх напрямках — уперед, назад, в усі боки. Дубовий ствол гармати розлетівся на тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, на які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, так і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло в хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися на ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас сигнал французької сурми до відступу та барабан лапесців, що бив тривогу. А над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:

— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного не залишилося! Вже мало їх мусить бути!

І справді, їх було мало, таж правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.

Але оскільки французи не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки не знали також числа оборонців і були добре настрахані, то думали вони лише про те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, в безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння для пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже не корилися наказам офіцерів.

Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та на шляху, вступили до Гуадіса о восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.