Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
Разом з ними вийшов той самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.
Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клара і Мануель втратили свої родини в день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коли генерал Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року, Сюше, якому наступали на п’яти, знову пройшов через місто, висадивши в повітря його укріплення й чимало будинків. Один з них належав нотареві, в якого зберігалися всі документи на майно Мануеля, що на той час утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коли бідолашний сирота повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, то виявилося, що не залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його право на батькове майно. Отоді й з’явився в зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, бо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого слуги господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.
Через кілька тижнів він одружився з Кларою.
Ну, а про Кларину матір ви скоро дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.
III
— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.
— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — про те, що ми хочемо довірити вам одну таємницю…
— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не сповідалися мені сьогодні вранці?..
— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — не гріх.
— А, так! Це інша справа.
— Менш за все наш гріх… — прошепотіла молода.
— Та вже ж щось там недобре є, коли ви вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж там таке?
— Кажи ти… — попросила Клара чоловіка.
А той лише додав:
— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, на тому самому місці, ми все розповімо.
— На якому місці?
— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре за сутану.
Падре охоче згодився на прохання молодих, і вони попрямували за місто.
За якихось тисячу кроків від околиці на березі річки Франколі Мануель зупинився:
— Мабуть, тут…
— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.
— Справді… Он на тому повороті, де сидить на березі жінка.
— Мовчи!.. То ж моя мати!
— Як мати?
— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і не схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба на голову. Після тієї ночі вона часто втрачає розум!
Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа на березі, на голій землі, втупивши очі в бистрі води Франколі.
Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.
— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.
— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.
— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… насилу проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.
IV
— Отут… — показав Мануель на річку, — в оцих хвилях, які за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертва боротьби за незалежність Іспанії, який прожив на світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу про Кларину матір, бо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула разом з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!
Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для своєї сім’ї! Розумію… Я й сам не лише дивуюся, а й умираю з сорому за себе! Та ось подивіться, що в мене залишилось з тієї ночі!
І Мануель простяг до священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.
— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в п’ятнадцять місяців, і його життя не було безплідне, не було марне! Багато хто живе довгі роки, не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, без сумніву, не серед ангелів, а серед мучеників і героїв!