Трикутний капелюх

I

«Першого травня прилітають ластівки» — так споконвіку кажуть в Іспанії, бо щороку саме цього дня повертаються в наші землі, вірніше — в повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки до Африки. Але ніхто досі не сказав, і я напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж день першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи не бачили, та й не побачать ластівки, повертаючись на мури Таррагони до своїх старих гнізд.

Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося до самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої в літо…

Та не лише в цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтра — Друге травня. І душу кожної людини в місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості за батьківщину, за свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував мир в Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії разом зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже не лишилося жодного чужоземного солдата!

Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як той чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей до спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався до вже спокійного неба… А вітер часом доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці за незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися до роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та в горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, на якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна до Кадіса, від Лa Коруньї до Херони сміялося все, раділо і смутніло в своїй святій журбі; люди згадували численні подвиги, здійснені в тій чи іншій провінції, місті та селі в ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові за перемогу, возносили молитви за полеглих, відбудовували, а то й заново будували міста в надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли за батьківщину!