Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
— Каменя на камені там не полишу! — скипів мстивий галл…
І через чотири дні в напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося про облогу міцної фортеці.
Оте численне військо побачило Лапесу о дев’ятій годині ранку.
Нікого не здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх не поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.
Зруйнований мур з дубових колод так і стояв розбитий, не калатали дзвони, б’ючи на сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати для них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько так само, як Москва, коли ввійшов туди Наполеон Великий.
Вовки, наситившись м’ясом, пішли в ліси та гори.
Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу для біженців, забилися в кутки церкви в надії, що там їх не посміють зачепити прославлені завойовники…
Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доля підсунула французам на поталу тендітних дівчат, прирекла невинність на знущання, цнотливість на безчестя і жалобу.
Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під час їхнього кривавого панування в Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить земля під ногами загарбників!
Вдоволені, бундючні поверталися в Гуадіс герої, ведучи з собою немічного, кволого діда, якого знайшли в хижі, та підлітка, який доглядав старого: то були єдині полонені, взяті під час цього гучного походу. Тим часом одна згорьована втікачка принесла в гори звістку про те, що трапилося в селищі. Звістка ця кинула в дорогу доведених до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.
І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися в розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.
Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, за звичаєм маврів, щоб утягти ворога в непрохідні гірські хащі.
І ворог дав заманити себе в пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та правда й те, що французи платили за кожного з них десятьма своїми смертями!
Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…
Наполеонівські війська спіткала тут одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони в Іспанії. Поразки ці не знаходили відбиття в офіційних повідомленнях про великі битви, проте в кінці війни за незалежність вони склали величезну цифру в півмільйона вбитих чи пропалих безвісти на нашому півострові солдатів імперії.
Завершимо нашу розповідь.
Атієнса — або Атенсіа[62], як вимовляє своє прізвище сам сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть на височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши за пояс жезл — символ своєї влади, — як то роблять погоничі з батогом, і голосно, дико регоче у відповідь на вимоги французів здатися, й регіт той луною котиться по здибленій землі гірського пасма, відлунюється в проваллях.
Сотні куль свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — для куль недосяжний: він то пригнеться, то відскочить убік, то заклякне на місці, то скулиться, а то підстрибне вгору, перебіжить з місця на місце, однаково страшний як у захисті, так і в стрімкому нападі.
Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; в цю мить куля влучає йому в живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно на непотрібний уже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:
— Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а не скориться.
І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його в обличчя французам, а сам кидається на гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться на тисячі уламків.
Навіть труп його не дістався ворогові!
62
Атенсіа — співзвучне з «atenciо?n» — увага, передбачливість.