У країні ягуарів
- Автор: Молнар Габор
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У країні ягуарів». Краткое содержание книги:
Чимало небезпек чатували в тропічних хащах на сміливого мисливця й колекціонера. Але прагнення будь-що вивчити цей таємничий, звабливий край заохочували до подорожі. Спочатку в складі експедиції, а потім сам Г. Молнар побував у багатьох ще не досліджених районах бразільських джунглів.
У своїй книзі автор розповідає про цікаві пригоди, що трапилися з ним у джунглях, про труднощі, які йому доводилося долати, про боротьбу з тропічними хворобами, хижими звірями та зміями, яскраво описує тваринний і рослинний світ цього краю.
Густа зелень височить обабіч струмка, наче могутній мур якогось старовинного замку. З гущавини вилітають птахи, але вони лякаються плюскоту весел і відразу ж ховаються в хащах.
Перед човном час від часу з води викидається риба. В гущавині верещать мавпи. На одній гілці, що нависає над струмком, я побачив тукана. З дванадцятиметрової висоти він байдуже блимає на мене. Я не цікавлюсь птахами, тому тукану не загрожує небезпека.
Раптом наді мною пролетів «діамант джунглів» — колібрі. Пташка сіла на гілку перед звисаючим корінням орхідеї і встромила дзьобик у корінь, щоб випити з нього солодкий нектар. Потім пурхнула і примостилася біля іншого кореня. Дуже гарні оці мініатюрні пташки колібрі! Я люблю їх, хоча часто плутаю з комахами. І не дивно, адже декотрі види колібрі завбільшки з наперсток, правда, це без дзьобика і хвостика.
Пташка, що літає переді мною, — королівська: колібрі. В цих місцях водиться багато різних видів колібрі. Стріляти в пташок — марна річ, бо їх відразу розриває дробом. Я пропливаю човном під гілкою, де сидить чудо-пташка, і стукаю веслом об борт. Колібрі» наче стріла, блискавично зникає в гущавині.
Згодом минаю розкішну гірлянду орхідеї, що обвиває корінням дерево і його гілки, висмоктуючи з них сік.
Тут я вирішую причалити. Рослинність у цьому місці не дуже густа. Коли ніс човна стукається об берег, я хапаюсь за ліану і, тримаючись за неї, вистрибую на берег з канатом, щоб прив'язати до якогось дерева човен.
На березі ростуть молоденькі невисокі пальми урукурі. До однієї з них я і прив'язую човна. Тепер течія не віднесе його. Беру рушницю, теркадо та рюкзак і рушаю в хащі.
Іду по рудому опалому листі, ноги глибоко вгрузають у нього. Ліс попереду стає густіший, і я незабаром опиняюсь майже в цілковитій темряві. Згодом очі звикають до напівмороку настільки, що навіть бачу густу сітку павутиння перед собою, його доводиться обривати на кожному кроці.
Кращого місця для полювання й бажати не треба. Джунглі принишкли, не чутно навіть шелесту листя у верхів'ях дерев. Сторонні звуки теж не долинають сюди крізь товстелезну зелену стелю. І якоюсь дивною здається навіть думка, що серед цієї незвичайно урочистої тиші ходять і повзають сотні звірів і тварин.
Через кожні шість-вісім кроків зламую гілку ліани і кладу її на землю обламаним кінцем в одному напрямі, щоб, вертаючись назад, краще орієнтуватись. Правда, роблю це дуже рідко, бо не хочу зчиняти зайвого шуму, який лякає звірів.
Навколо мене літають різнобарвні метелики: маленькі, сірі, блакитні, навіть величезні сині морфо. Шкода, їх крила вже побиті часом, і тому колекціонувати таких комах нецікаво.
Вулканічна місцевість стає гористою. Найближчу гору я вже спостерігав із скелястого плато. Тоді я бачив її крізь синюватий серпанок туману. Чудова картина! Тепер я на горі. Єдина людина серед цих безмежних джунглів. Немов мурашка видираюся по кручі, кидаючи для орієнтиру гілки. Справді, масштаби тут такі грандіозні, що почуваєш себе мурашкою.
Непрохідні хащі раптом обриваються, і переді мною розстеляється територія на якихось двісті квадратних метрів без рослинності і будь-яких ознак життя. Земля руда, розсипчаста, а з неї стирчать мертві, почорнілі величезні пеньки. Жодного сліду тварин. Лише біля одного пенька видніється висока піраміда термітів. Можливо, під землею живуть тисячі термітів. Я обходжу мурашиний палац, лишаючи на рудому грунті глибокі сліди від своїх черевиків, але не бачу жодної живої комахи. Чи то весь рід загинув, чи перекочував на інше місце? Хто знає? Але мертва картина справляє гнітюче враження. З білими мурашками термітами я зустрічався вже не раз, та це тільки вдруге натрапляю на покинутий термітник. Колись тут вирувало життя, а тепер усе навколо наче вимерло. Я переходжу через руду галявину і, коли ступаю на опале листя живого лісу, одразу немов оживаю, аж на душі стає легше.
На узліссі метрів за десять від рудуватого грунту, де ще не встигла вирости навіть трава, бачу звалене бурею дерево. Вже й кора згнила на ньому. Шукаючи комах, помічаю зверху на стовбурі виліплений термітами з глини тунель діаметром в сантиметр. Добре попрацювали мурахи, вклавши в свою споруду чимало вміння і сил. Я надавлюю пальцем на тунель, і звідти одразу ж вилізає кілька півторасантиметрових біло-жовтих термітів-велетнів. Вони злякано трясуть великими клешнями, шукаючи ворога, щоб прогнати його.
Бідолашні істоти! Які тільки жахливі речі про них розказують люди! Тубільці розповідають, що терміти, нападаючи на житло, за одну ніч згризають будівлю, меблі, одяг, словом, знищують усе на своєму шляху.