Діаманти Ківі-Ківі
- Автор: Дауманн Рудольф
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: З. П. Кундіренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Діаманти Ківі-Ківі». Краткое содержание книги:
Повість проливає яскраве світло на злочинну діяльність міжнародних компаній в Республіці Конго і в наші дні.
У книзі вміщено також оповідання «Маукі з Калахарі».
Обидва твори Р. Дауманна пройняті гарячою симпатією до поневолених африканських народів.
Екендель уже знав цього старанного бушмена. Він кілька разів бував у нього на пасовиську. Фермерові дуже подобалось, як Маукі дбає про хазяйських овець.
— Що це ти привіз, Маукі? — спитав він, вказуючи на вола, що з мішками по обидва боки сідла ліниво влігся на траві. — У бура Крішансена знайшовся-таки лизунець?
— Ні, то не лизунець! — Маукі зірвав попону і показав на жовті смуги і череп. — Баас каже, що у вас сарана. Маукі забувать де. Скажи, баасе рехобот, де висипать це погане-погане борошно.
— «Провапнений миш'як», — прочитав на мішку Екендель, і його засмагле на сонці обличчя зблідло. — Тобі наказали висипати це у нас? Біля самої Могили бушменів?
— Так-так! — приклацнув язиком Маукі, ніби тільки що згадав про це. — Саме там, — біля старих глиняних плит. Висипати все. дуже рано. Сьогодні вже пізно… Завтра висипле на траву, поки роса не спаде. Чи мені самому зробити це?
— Дай сюди отруту! — Екендель враз охрип. — То це твій баас наказав тобі посипати отрутою місця, де виходить наверх сіль?
— Там нема таких місць, там тільки погана глина і добра трава. Каракулі дурні, їдять отруйне борошно, як солоний камінь. Так-так, сарана мертва, коза мертва, каракуль мертва. Погане-погане борошно!
Екендель тим часом підкликав своїх братів і. обурено почав розповідати їм про все. Маукі спокійно чекав, поки вони зняли мішки, відтягли їх убік під скелю і завалили камінням.
Потім Екендель витяг повний кисет тютюну, дістав свою яскраво розмальовану люльку й запальничку і все це поклав у руку Маукі.
— Ти завжди був для нас добрим другом, Маукі. Покинь поганого бааса з Епукіро і переходь до мене!
— Я не можу, баасе рехобот, — похитав Маукі кучерявою головою. — Маукі заборгував баасові Крішансену багато фунтів — п'ять разів по п'ять усі пальці на руках. Працюю-працюю, а боргу все більше. Погане життя в Маукі!
— П'ять разів по п'ять усі пальці? То це двісті п'ятдесят фунтів! Он як обдурює гладкий негідник свого найкращого робітника!
— У нас у всіх борги. Баас нікого не відпускає. Хто тікає, того ловлять мисливці гереро і собаки. А потім хазяїн дуже-дуже б'є шамбоком. Ні сидіти, ні лежати!..
— Ти зробив мені велику послугу, — мовив Екендель і потис йому руку. — Ти справжній брат людям з Летіахау. Чи скажеш ти Крішансену при мені все те, що розповів тут?
Маукі заперечно хитнув головою.
— Кольорових Свідків біла людина не визнає. Ти сам скажи все баасові, потім я скажу. Добре, якби був і поліцай.
— Ти розумний хлопець, Маукі. Так і зробимо, його примусять закреслити твої борги і відпустити тебе. В неділю я приїду в «Епукіро-ост»!
Зустріч з Пітом Крішансеном відбулася зовсім не так, як уявляв Екендель. З веранди будинку фермера його весело привітали два поліцаї з охоронної гвардії протекторату Бечуаналенд, вже добре підпоєних першосортним віскі Піта Крішансена.
— О, Екендель, тобі-пощастило! — галасували вони. — Отой клятий Маукі вкрав два мішки провапненого миш'яку, щоб отруїти твою отару. Ну, Крішансен добряче провчив негідника. Вдруге не наважиться таке робити!
Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.
— Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?
— Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…
Екендель зблід.
— Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово — слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!
— Ну-ну, старина, фронтовий друже! — вигукнув сержант Гроссе. — Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?
— Два мішки отрути!
— Ті, що бушмен украв з старої повітки?
— То вигадки Крішансена. Ще один доказ — показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.
— Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!
— А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..