Повзе змія

— Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

— Міняю адвоката, — похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. — Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

— Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

— Що в нас може бути спільного? Я — хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально — п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

— Серед вовків — можливо, — вираз обличчя Баглая став жорсткішим. — Та з вовками — навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих — Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

— Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, — рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. — Тут — ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія — з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

— Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?