Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Чесно кажучи, Глод сам не чекав від себе такого красномовства. І ще невідомо, чи врятує воно йому життя.
— Я йду, чуєш мене?
У правій кишені куртки він постійно тягав із собою наручники. Переклавши пістолет у ліву руку, Глод витяг браслети, запхав їх у задню кишеню джинсів, потім витягнув правицю з рукава заважкої, з огляду на ситуацію, куртки, повернув «Макарова» у праву долоню, остаточно звільнився від верхнього одягу, скинувши куртку на підлогу. Потім, набравши в легені повітря, наче перед стрибком у воду, просунув руки в отвір і одним різким рухом закинув туди тулуб, відразу завалився на правий бік, перекотився, затягуючи ноги, перевернувся в перекаті, став на коліна, виставив ствол перед собою.
Нічого не сталося.
Ніхто не вискочив на нього з темряви.
Лампочка, що теліпалася під самою стелею веранди, майже нічого не висвітлювала. Тут панували темрява й пилюка. Холоду з вулиці не відчувалося — в дальньому кутку проглядався цегляний димар, тепло йшло від нього. Інстинкт погнав Глода в куток, де можна захистити принаймні спину, рука водила пістолетом по півколу зліва направо.
— Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!
Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.
Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…
Стоп. Тихо.
У кутку за димарем щось ворухнулося.
Чому щось — там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.
Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.
— Вилазь звідти! Я знаю — ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!
При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.
— Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!
Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.
— Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там — кидай перед собою! Ну!
Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.
КЛАЦ!
Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися — у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.
— Кидай! Кидай зброю, козел! — вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.
Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці — один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.
Одним стрибком Макс опинився біля лежачого, рвучко повернув його обличчям до себе. Тепер він міг розгледіти його досить чітко. І хоча в розпорядженні міліції були тільки фотокартки чотирирічної давнини, Глод упізнав Баглая відразу. Навіть із перекошеним від болю писком. Кров заливала сорочку на боці й животі, ліва рука також стала мокрою, хоча при такому освітленні колір крові мав неприродний вигляд.