Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Ви… того… не переборщіть, пам’ятайте про соцреалізм, — суворо, але м’яко попередив Вілен Петрович, з повагою посміхаючись. — Треба буде допомога — звертайтеся, завжди буду радий. Можливо, якось зустрінемося поза межами роботи, сім’ями. Сім’ю маєте? Домівку?
— Так, маю і дружину, і… - Володимир плотолюбно вищирився і чмокнув губами, маючи на увазі одне, та закінчив зовсім іншим — …дітей, і батьків, дякувати Богові. А домівка моя, — він застиг, поетично закинувши голову вгору, — у мертвому тепер, назавжди загубленому місті… То — мій біль, мій смуток, мій тяжкий хрест… Не ліг поперек шляху крокуючої біди, не закрив грудьми своїми амбразуру жаху, не спинив ядерне страхіття, не загриз лихо малим, ще в колисці!.. І тепер мої скупі чоловічі сльози скапують на сплюндровану землю мою… — Він прищулив свої і так невеликі очі, купаючись у самокоханні. — Колись я напишу ще один твір, і назову його «Ми — птахи з одного гнізда», і ніколи не зраджу тих, з ким жив у тому прекрасному загиблому місті… і вони обіпруться на моє плече, і ми підемо по життю далі… у світле майбуття.
Усі слухали, роззявивши роти, мов зачаровані, Гєфа навіть двічі голосно гикнув, правильно вимовляючи всі літери, а Мисков з Чукотки від напруги зламав у пальцях ручку з титану.
«Гарно бреше!.. — подумав Шерстохвостов. — Такі люди погрібшу владі, треба мати його на увазі». А вголос запевнив:
— Про це — не хвилюйтесь, я собі занотую, буде вам домівка. У Києві, у якомусь гарному районі, можливо, навіть у Харківському, біля очисних колекторних споруд… Хороші люди повинні жити в гарних, чистих та запашних місцях! Пишіть, Володимире, я буду напружено чекати зустрічі з вашою повістю «Мені не повилазило». Вже сама назва — вражає і напружує… Я вас знайду. На все добре!
— Запевню скромно: це буде геніальний шедевр! — розхрестуючи руки і знову закидаючи голову, гримнув Кремешний услід Шерстохвостову і Гєфі. А Мисков тихо заплакав від заздрощів льодяними чукотськими сльозами, рукавом стираючи з-під носа снігові соплі…
Таки Кремешний був великим письменником — навіть чукчу примусив плакати!
На початку ночі Вілен Петрович стояв на площі, біля адмінкорпусу, чекаючи на свою машину, що ось-ось мала під’їхати. Все вже якось ішло-шкутильгало, і напруження перших місяців — далеко позаду, і укриття-саркофаг будують шаленими темпами, а всередині, у нутрощах, якась… чи то тривога, чи тягуче чекання чогось. Раніше такого не було і саме це його хвилювало.
Він стояв, стомлений біганиною дня, що давно скінчився, в очікуванні близького відпочинку. Скоро буде у своїй кімнаті, в готелі, вип’є чарку доброї горілки і впаде на чисте ліжко, аби забутися до завтра. І нічого не буде снитися, бо він ніколи не бачить снів.
Чому ж так тоскно?… Адже зроблено багато, а до чогось і він доклав, хай не руки, але своєчасну добру пораду.
Саме він, як луснула затія з роботами, натякнув керівникам, що не буде нічого страшного, коли вояків захистити свинцевими пластинами, аби лопатами поскидали той, шалено випромінюючий радіацію, графіт з покрівлі — просто випускати треба на короткий, жорстко фіксований проміжок часу. І зробили саме так, і послали людей туди, де не витримало залізо, хоч це й ніяк не знизило рівень радіації, а молодих хлопців спалили невидимим вогнем. Все повинна була знати наука, яка не знала нічого, бо ніколи не розглядала подібних неможливих можливостей. Наука лише прогнозувала варіанти розвитку подій, і всі ті прогнози були жахливими.
Коли ж вичистили і покрівлю машзалу, і всі майданчики вентиляційної труби, і територію навкруги, скинувши графіт у зруйнований блок, ШерстохвоСтов відчув, що потрібен якийсь символ, якийсь видимий знак — хай і сумнівної, але перемоги. Щоб підняти, надихнути, запалити згаслі від внутрішнього відчаю очі людей. І якось тихенько, наодинці подарував ідею меткому чорнявому молодику, що мав тут досить великі повноваження. Той, сприйнявши ідею як власну, вилучив трьох «добровольців», курсантів-пожежних, і відправив їх «водрузити» величезний червоний прапор на самій верхівці вентиляційної труби. Щоб було як над Рейхстагом, у сорок п’ятому.
Один, правда, не доліз — знепритомнів по дорозі наверх, а два інших — доповзли і «водрузили». І відключилися, вже спустившись донизу, і їх забрала «швидка», обліпивши крапельницями. Нічого, що потім вони помруть у нелюдських муках. Усі троє, хоч і в різний час. Забуті своєю Батьківщиною, тою, яка — з Великої літери. Зате зараз — прапор майорить у височині, символом спалених тут життів, символом понівеченої комуністами совісті.