Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Зрозуміло. “Бі-бі-сі” ночами не слухає, “Архіпелагу ГУЛАГ” не дописує, хто такий Галич - поняття не має.
- Одне слово, проста радянська людина.
- Слухайте, лікарю, хто з нас у ментах ходить? Ви чи я? Звідки така точність у судженнях?
- А це я, інспекторе, від вас набрався. За роки нашої спільної праці і спільного розпивання кави. У нього на руках в шкіру мікрочастинки металу в’їлися. Але не такі, як при токарній обробці, не стружка, а пил. Він не різцем, а напилками працює та надфілями. Питання є?
- Одне єдине. Контора - це тобі не ментура. Захочуть, то й з мумії єгипетського фараона показання виб’ють. У письмовій формі. Щось їм вдалося встановити? Має ж якась інформація від них в історії хвороби фігурувати.
- Олексо, ти ж добре знаєш, що ця установа не любить відповідати на будь-чиї запитання. Не той профіль. І взагалі, за законом у цього дядька мало бути дві історії хвороби. З волгоградської обласної лікарні і зі спеціальної. Та от, перша історія є, а замість другої лежить, кажучи по-культурному, резюме з переліком процедур та курсів лікування. Сто-рі-ноч-ка! Одна штука! І все. До речі, ось тобі ще одна цікава обставина, товаришу інспекторе: руки у нього робочі, а зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.
- Борисе, якщо ти все знаєш, то якого біса ти мені морочиш голову котру годину підряд? Слово честі, я тобі зараз запропоную сісти на моє місце в розшуку, а я зодягну твого халата і піду доводити психів до стану нормального будівника комунізму. Бо я вже від твоїх розмов так наблатикався, що, здається, можу і діагнози ставити, і лікування призначати і навіть інвалідність оформляти.
- Еге ж, розігнався. Попрацюй з моє - тобі ж інвалідність оформлять.
- Налякав Дон-Жуана аліментами, а мене інвалідністю. Якщо не помиляюсь і не все забув, чому в Університеті вчили, то “інвалід” в дослівному перекладі означає “неправильний”. А я і є неправильний мент. Замість пити горілку і читати “Советский спорт” я читаю Альберта Камю, щоправда, в польському перекладі і п’ю каву з представниками гнилої інтелігенції.
- Якщо, інспекторе, ти вже вирішив продемонструвати ерудицію на знання іноземних мов, то мушу нагадати, що в даному випадку декому більше пасує визначення "ідіот", себто, грецькою мовою, “незалежний”.
- Добалакалися, - погодився я. Однак за звичкою вирішив, що моє має бути таки зверху. - Не проймайся, Борисе, отим металістом із золотими зубами. Ти ж мені сам казав, що там був помилковий діагноз, що людину уже вивели зі спецконтингенту в розряд звичайних психів, яких у світі мільйони. Забереш його у своє відділення, пролікуєш по-людському. Потім він пригадає, що звуть його Іван Іванович Іванов, родом із села Мочилово Погостівського району колишньої Царицинської губернії. І поїде він до свого тричі перейменованого міста-героя і знову стане ударником п’ятирічки, а то й орден заробить. І навіть не знатиме, що колись його Контора мотузила. Зараз, хвалити Бога, не сталінські часи! І Контора, як бачиш, свої помилки визнає. Сам розумієш, замість пайку кайлом виколупувати твого металіста в нормальну лікарню переводять. Ще й з тебе підписку беруть, щоб не розляпав зайвого. На просту радянську людину, лікарю, не повинна впасти навіть тінь необґрунтованої підозри. Одного не розумію: на який “ікс” ти мені вже другу годину підряд розповідаєш історію чужої хвороби?
- Ви все сказали, товаришу Вишинський? - єхидно поцікавився Борис. - Як все, то я додам. Ні до якого Волгограду мого металіста не треба відправляти вже сьогодні. Можу обґрунтовано стверджувати, ще до початку нормального лікування, що прізвище хворого все ж таки не Максим Горький, а скоріше Андрій Головко. І що народився він, жив і працював далеченько від того місця, де його знайшли. Не на Волзі, а на Дніпрі. Точніше - в Києві. Конкретно - на Шулявці. І саме там згорьована родина чекає-недочекається свого годувальника.
Треба сказати, психіатр мене дістав. Ні, я вже не раз мав змогу переконатися, що інтуїція у Бориса - на рівні нашого Старого. Але Шулявкою він мене остаточно добив, закопав і напис написав: “Тут лежить дурний мент Сирота О.С.”
- То може ти, лебедику в білому халаті, мені ще й вулицю назвеш про всяк випадок, а також номер будинку і квартири?
- Будь ласка. Вулиця Лагерна. Будинок і квартиру уточню тільки після тебе, як ти припиниш свої дурні лягавські жарти.
- Воістину, схоже на правду. Бо наплодили таборів, як того гною на селі - від піонерських до “суворого режиму”. А вулиця справді одна така. Звідки дізнався? Невже він сам сказав під гіпнозом? Коли ти встиг?
- Сказав. Тільки не мені, бо я за нього ще не брався. Твоїм йолопам-колегам з волгоградської залізничної міліції. Одразу після таємничої появи на товарній станції. Тільки ці кретини чомусь вирішили: раз у Волгограді Лагерної вулиці немає, то у людини в голові „ку-ку”. У Волгограді справді немає, а в Києві є. Тільки не пришивай своєї політики, бо вона Лагерна ще з дореволюційних часів, тут щоліта кадетські корпуси таборами стояли. Звідси й назва: “Лагерная”.
- Докторе, а може я зараз перескочу в гастроном на Заньковецької, візьму пляшку… ні, краще дві. Ми з тобою заспіваємо: “Взвейтесь, соколы, орлами…” Як там далі? О! “…то ли дело под шатрами в поле лагерем стоять!” А я все одно не допатраю, де Крим, де Рим, а де “я ваша тьотя з Києва, буду у вас жити”.
Та мій друг Борис на зойк душі не зреагував і продовжив свою “важку повість” про психа, який не псих і вулицю, яка і Лагерна, і не зовсім:
- До речі, щоб ти знав: за часів чергової українізації якийсь мудрагель замість “Табірна” нове слово придумав: “Лагерна”! Так воно і пішло. До речі, вимова у цього Максима Горького типово шулявська. Щоправда, у волгоградській міліції випускників російського філфаку немає, тож з цього боку у мене ніяких претензій до солдатів правопорядку. Я, до речі, сам у цьому районі виріс і шулявського діалекту дуже довго позбавлявся аби не ганьбитися в пристойному товаристві.
Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, не мною напуджену, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:
- Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна - то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.
- Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт - нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ - то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця “Лагерная”, навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною, та ще й станція “Жовтнева” (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) - оцього вже точно більше немає ніде крім Києва.
- В книжках прочитав?
- Навіщо? Дзвінок друзям, туди, де є метро - в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки… якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро “Жовтнева” і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.
Отут уже мені недобре стало, як тому “Максиму Горькому” на чужій станції під Волгоградом:
- Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня божевільного і не втрата пам’яті, а щось таке, в чому ти без допомоги такого ж божевільного, як і сам, мента не розберешся?
- Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція “Жовтнева”, вискочив в останню секунду… а от що було далі… можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.