Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть ДАІшники зроблять „ку-ку” з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?…
- Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок. Але, здається, і справді пора налити.
Від автора: спеціально для молодого покоління. Після розпаду СРСР вулиці Горького у Москві повернуто її первісну назву - Тверська. Характерно, що частина старої київської вулиці з тією ж назвою після сорокарічного фігурування в якості вулиці Патриса Лумумби знову стала Тверською, а вулиця Горького у тому ж таки Києві перейменована у вулицю Антоновича. Як там колишній нижегородський міщанин Олексій Пєшков перевертається в могилі - можна лише уявити.
Перейменувань було багато, але вулиця Лагерна так і залишилася недоторканною, незважаючи на свою відверто російськомовну назву. Містика якась!
Олекса Сирота:
Ми з моїм другом Борисом помовчали, потім ще випили. Він сто грамів коньяку, я - півсклянки (хто чим міряв). Після чого до мене повернулися дедуктивні здібності. І асоціативне мислення.
- Я особисто, докторе, знаю лише один випадок таємничого перенесення радянської людини за тисячу кілометрів від його домівки. Це коли одного дуже відомого композитора-пісняра його колеги впоїли до анабіозу в ресторані московського аеропорту Шереметьєво, потім власним коштом завантажили в літак і він прийшов до тями у Петропавловську-Камчатському. Без грошей, але в дружній компанії з потужним бодуном. Якщо ти вже взявся бавитися у детектива, то може поясниш мені, ідіоту-інваліду, свою версію?
- Прошу. З метро “Жовтнева” на вулицю Лагерну можна йти двома шляхами. Перший - вгору сходами, а потім під ліхтарями повз гастроном-пошту-хімчистку до самого під’їзду. Зручно, але довше. А можна низом через парк. Фактично без сходів, у темряві, зате швидше. Наш пролетар обирає другий варіант. Пізній вечір, хоч в око стрель, з паркової флори виходить паркова фауна - місцеві хулігани. Ударник одержує в голову, у нього все вигрібають з кишень і лише після цього думають, що з ним робити далі. На “мокре” не підуть - ще не доросли, але залишати на місці небезпечно, раптом хтось наткнеться. Момент істини: за сто метрів вниз по схилу - залізнична гілка. Через Петрівку-товарну, Дарницю, далі - на схід чи північ. Там час від часу зупиняються товарні поїзди. Непритомного чолов’ягу тягнуть вниз, закидають у порожній вагон чи на платформу - і вперед! Якщо били на совість - отямиться лише вранці. Вдень товарняки йдуть, як правило, без зупинок. Доки прийшов до тями, доки зорієнтувався, доки поїзд зупинився - ось тобі і станція “Максим Горький”. Як професіонал-психіатр можу навести тобі сотні прикладів неадекватної поведінки людини після міцного удару по голові. Бувало, що люди раптом забували рідну мову, зате починали вільно говорити якою-небудь екзотичною іноземною. Запитання є?
- Дорогий мій Ватсоне, ти, звичайно, рідкісний зануда і з будь-якої нормальної людини зробиш свого пацієнта. Але… якщо ти такий розумний, якщо все так елементарно, то чому б тобі не зняти трубочку і не подзвонити до нас в міську Управу в відділ розшуку тих, що зникли безвісти. Поділився б із ними своїми аналітичними розробками, тобі б іще велике спасибі сказали. Ну, і відро сліз від вдячних родичів теж забезпечено: така радість, така радість. Але є у мене одна мале-е-е-сенька підозра: якби все було так просто, то ти б мені битий вечір голову не морочив. Бо як радянський лікар і десь навіть знавець людської психіки цінував би мій час. Так що ж там насправді?
- Та так. Як ти кажеш - дрібничка. Зате суттєва. Бо ставить усю цю ситуацію в позу, абсолютно неприпустиму для радянської моралі. Розумієш, Олексо, моя версія прекрасно пояснює переміщення в просторі. Але не в часі.
- А це ще як?
- А так, що він сів, якщо вірити тому, що записано в основній історії хвороби у київське метро рівно за чотири роки до того, як вийшов з нього на станції “Максим Горький-товарна” Приволзької залізниці і плюс рік у лікарні. Так чорним по білому і записано: “Глибока амнезія (себто, втрата пам’яті) повністю перекриває всі спогади про події останніх п’яти років життя пацієнта. Хворий детально описує факти з власної біографії, а також основні політичні та соціальні події в житті держави, які відбувалися рівно п’ять років тому, наводить численні подробиці, характерні для так званої оперативної пам’яті, однак не може пояснити, в який спосіб він зі свого, так званого метро опинився на під’їздних коліях залізничної станції”. Кінець цитати. Отак, Олексо, повний провал в пам’яті! Відпрацював зміну, вийшов, сів у метро, задрімав, почув оголошення, прокинувся, вискочив… далі чорна діра у спогадах на цілу п’ятирічку.
Професіонал у моїй підсвідомості ніяк не міг примиритися з поразкою. А тому я сміливо втрутився до Борисової професійної царини:
- А може, він п’ять років тому втратив пам’ять, потім його весь цей час десь носило по світу, аж доки однієї ночі щось у голові клацнуло і він отямився посеред чужого пейзажу.
- Ну, по-перше при нашій системі охорони здоров’я, а особливо системі міліцейської прописки п’ять років не побомжуєш. Обов’язково відловлять і прилаштують. Вилікувати не вилікують, але особу встановлять. Ти ж краще мене знаєш: тут он місяць без роботи походиш і вже дільничний вовком дивиться: що це тут за нероба-дармоїд на його території тиняється? А ти кажеш - п’ять років!
Від автора: варто нагадати, знову ж таки, молодим читачам, що так зване ухиляння від суспільно-корисної праці строком більше трьох місяців вважалося в Радянському Союзі кримінальним злочином. І тягло за собою серйозні наслідки, включно з позбавленням волі. Всякі посилання на бажання знайти роботу згідно уподобання вважалися антирадянською пропагандою. Що ж до модного, на жаль, зараз слова “бомж”, себто, особа “без определенного места жительства”, то це досить давня міліцейська абревіатура. Так у офіційних документах іменували громадян, котрі насмілювалися порушити ще один наріжний закон радянського ладу: прописку. Те, що цей закон грубо порушував права людини на свободу місцепроживання, пересування, а заразом і право на ВИБІР роботи - радянських церберів не хвилювало. Цікаво, що за часів Брежнєва, десь у середині семидесятих років минулого століття, Радянський Союз підписав і ратифікував “Хельсинські угоди”, в яких зобов’язався відмінити інститут обов’язкової прописки, як антидемократичний. Проте, ні сам Леонід Ілліч, ні його наступники до перебудівника Горбачова включно і не збиралися цього робити.
Олекса Сирота:
Сказати, що у мене одразу було передчуття майбутньої величезної халепи, в яку я вскочу добровільно, з ентузіазмом і десь навіть з піснями - означало б збрехати. Можливо, цього разу мене підвела інтуїція, а можливо, у мене її не було взагалі. Просто Його Величність Випадок з одного боку і доброзичливе ставлення Старого з другого досі дозволяли мені раз-по-раз балансувати над прірвою, з якої нормальні люди не вибираються.
- Слухай, ти мене вже дістав із цим своїм пацієнтом. Ще раз скажи: сів у метро-задрімав-почув-прокинувся-вискочив - і я завию! Правду кажуть, що міліціонер, котрий багато років спілкується переважно зі злочинцями, стає чимось на них схожий. Напевне, та ж історія і з психіатрами, тобі не здається? Бо замість того, щоб зняти трубку і подзвонити в довідкову, щоби дізнатися номер телефону квартири того металіста, ти обдзвонюєш половину Радянського Союзу, будиш посеред ночі своїх колег, потім приходиш до мене, пардон, кличеш мене до себе - бачиш, як ти мене задовбав! - і влаштовуєш тригодинний сеанс тихого занудства і все це для чого? Аби вибудувати таку кримінальну конструкцію, щоб твій друг інспектор Сирота від заздрості повісився на власній форменій краватці. Зрозумій же, дурило моє медичне, що Шерлока Холмса із людини без спеціальної освіти і постійної практики не вийде. Хіба що доктор Ватсон. Експеримент уже був, ти знаєш. Такий собі Євген Катаєв, котрий ганебно провалився на посаді дільничного міліціонера, зате уславився як письменник Євген Петров… А до речі, говорили-балакали, розказували, аж плакали. Десь же там, у першій історії хвороби має бути його прізвище, котре він назвав при затриманні?