Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
Все це і виклав Хмара в розмові з Диким.
— Перевір по всіх напрямках. Застосуй усі методи, які знаєш, але виведи цього пройду на чисту воду, — інструктував Хмара. — Я волав би помилитись, най був би він наскрізь нашим. Бо якщо ні, тоді нам усім кришка. Нам на амністію набиватись до совітів пізно: вийшли всі строки. Читав звернення до «обдурених синів України»? «Якщо ворог не здається, — його знищують…» Ба, як грізно! А ми не здаємось!
Митрофан втішно позирав на Хмару. Авжеж, він понишпорить, а таки дошукається правди про цього спритного Симона. Але ж і недалекий Хмара! Якщо Колиба підісланий, а розкусить його ніхто інший, а Дикий, то непогана перспектива вимальовується. Можна мітити не тільки на керівництво службою безпеки проводу, але й у провідники одкривається прямий шлях… Центральний провід такої похибки, такого ганебного завалу не простить Хмарі. Хто ж тоді на його місце? Тетеря? Теж замазаний у справі з Колибою… Звісно, годиться лише він, Митрофан Дикий, хоч і перевіряв у свій час Колибу і теж не розгледів… Але те можна пояснити. Лише б виявився Колиба і справді шпиком.
— Кого надати в поміч? — спитав Хмара.
— Сам впораюсь! Може, раз-двічі скористаюсь допомогою Чернухи. Два тижні на це діло потрібно…
— Багато! — невдоволено глянув Хмара. — Тиждень. Ну, дій! Слава Україні!
— Героям слава! — мляво відповів Митрофан.
Він не роздумував довго, з чого розпочинати. Варто спершу навідатися до свого давнього знайомого, колишнього нотаря Адама Сливинського. У нього гарна картотека. Чисте золото, а не документи! Усі, що в довоєнний час покарані владою за націоналістичну діяльність, зафіксовані в ній. Чортів Адам! Не продає ту вельми цікаву картотеку ні за які гроші. А самому ж дурняком дісталась! Гестапівський офіцер, що квартирував у нотаря в час окупації, втікаючи, залишив валізу. В ній виявились ці вельми цікаві документи. Гендлює Адам! Дає за винагороду відомості і совітам, і людям Хмари.
Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.
— Була картотека, та спливла, — скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. — Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.
— Як? — обурено вигукнув Дикий. — Нащо віддав?
— Спробуй не віддати, — зітхнув Сливинський, — права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?
«Набиває ціну, — подумав Дикий, — марно. Дулю з маком од мене одержиш».
— Про що говорити, коли картотека спливла, — прискіпливо глянув на нотаря. — Чи, може, напам'ять вивчив?
— Та дещо ж лишилося, — пошкріб підборіддя нотар. — Може, якраз те, що вас цікавить…
— Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…
— Спробую, на ваше щастя, — подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.
— Нащо вам цей тип? — поцікавився, перегортаючи теки з паперами.
— Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, — іронічно всміхнувся Дикий. — Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті — як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…
— Хтось його знає? — спитав нотар.
— Чого б тоді я до тебе пхався, — грубо відповів Дикий.
— Так, так, — буркотів нотар, спритно гортаючи папери. — Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…
— Сходиться, — підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. — Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…
— Саме так, не курорт, далеко не курорт, — підтакнув нотар.