Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Окрім адміністративної роботи, Виговський був, звичайно ж, залучений, як і решта козацьких старшин, до участі у військових походах. Особливої особистої доблесті чи майстерності в керуванні військами Виговський не виявив, але своєю адміністративною роботою та вмілим керуванням дипломатичною службою Української козацької держави немалою мірою прислужився загальній справі. Ще кілька років по тому, улітку 1651-го, генеральний писар супроводжував Хмельницького в битві під Берестечком. Сумний фінал цієї кампанії особисто для Виговського став початком стрімкого посилення його владного впливу в Гетьманаті. Тверезість розуму й особиста відданість, продемонстровані генеральним писарем у найтяжчі для Хмельницького дні розчарувань наслідками Берестейської битви, гарантували йому практично необмежений кредит довіри з боку гетьмана. Хмельницький передає до рук Виговського вирішення найважливіших справ. Отож і не дивно, що уважні іноземні дипломати, що відвідували в цей час Чигирин, інформували свої уряди, що саме генеральний писар «володіє душею і серцем» Хмельницького й той жодної важливої справи не вирішує, не порадившись з Виговським.
Ще більше посилюється вплив Івана Виговського на вирішення державних справ в останні роки життя Богдана Хмельницького, коли важка хвороба гетьмана не дозволяла повноцінно керувати Гетьманатом і ця ноша дедалі більше переміщувалась на плечі Виговського. Отож немає нічого дивного в тому, що за таких умов і він сам, і його оточення почали всерйоз розглядати перспективу заволодіння після смерті Хмельницького гетьманською булавою.
Але на шляху Виговського до гетьманства відразу ж виникло декілька серйозних перешкод. Насамперед об'єктивно Виговські ніколи не були настільки близькими до козацтва, аби сприйматися товариством як своїми лідерами. Та й гетьманську булаву зазвичай передавали в руки тим козакам, які своєю звитягою на полі бою довели козацтву готовність посісти регіментарство. Звитяги ж Виговського розгортались головним чином у тиші канцелярських приміщень, отож про них було обізнане лише вузьке коло посвячених козацьких старшин. А крім того, шлях до гетьманської булави генеральному писареві намагався перекрити й сам гетьман Хмельницький, котрий вирішив передати гетьманство в руки свого сина Юрія. У такий спосіб Богдан, вочевидь, прагнув не лише завадити розгортанню згубної для Війська Запорозького міжусобної боротьби впливових старшинських партій за право очолити козацьку державу. Старому гетьману йшлося і про суттєве зміцнення засад козацької державності. Адже утвердження власної правлячої династії в Україні наближувало її до визнання повноцінним державним утворенням на тогочасній політичній мапі Європи.
Можливо, не останню роль у рішенні Богдана відігравали й певні його егоїстичні прагнення конвертувати власні страждання і величні звитяги в політичні дивіденди для всього роду Хмельницьких. А бажання будь-що реалізувати задумане затьмарювало йому усвідомлення очевидного — неготовності сина звалити на свої юначі плечі таку непосильну ношу. Батьківське ж засліплення перетворювало колишніх соратників і помічників на ворогів. Відтак і намагання Виговського перечити волі гетьмана обернулось для нього гострим конфліктом з Богданом і навіть ганебним приковуванням генерального писаря до гармати. Утім конфлікт невдовзі вдалося погасити чи принаймні притлумити. Навесні 1657 р. Хмельницький домігся від старшинської ради Війська Запорозького, аби та визнала Юрія спадкоємцем на гетьманстві. А для того аби задобрити старшину, до Юрія було призначено наставників-регентів, до складу яких включили й Івана Виговського.
Проте по смерті Богдана Хмельницького, що настигла його вже за декілька місяців по тому, ситуація зазнала принципових змін. Стан справ в козацькій Україні та в стосунках з її сусідами стрімко погіршувався. Необхідно було вживати ефективних заходів для виправлення ситуації, і всі при цьому добре усвідомлювали неготовність Юрія Хмельницького навіть за підтримки регентів взяти відповідальність на себе. Відтак старшинська рада обирає «до повноліття» гетьманича Івана Виговського «тимчасовим гетьманом», а Юрій тим часом мав завершити своє навчання в Києво-Могилянському колегіумі.
Гетьманувати «за» чи «проти» царя?
Чи стояла така дилема перед Виговським?
Порушивши передсмертну волю Богдана Хмельницького та прийшовши ось у такий спосіб до влади, Іван Виговський у своїх перших кроках на гетьманстві намагався акцентовано послідовно продовжувати курс попередника. Передовсім це зримо проявлялось у сфері зовнішньої політики. Так само як і Хмельницький, Виговський визнає тут своїм пріоритетом раднотський курс, що втілилось у зміцнення взаємин з членами антипольської коаліції — Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. У контексті такої політики в середині серпня Виговський підписує союзницьку декларацію з трансільванським князем, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем.
Усіма наявними засобами Виговський намагається продовжити курс попередника й в стосунках з царем. Первісно, як видно з його заяв, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Ференцу Шебеші. Зокрема, тоді ще претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що цар обіцяв йому віддати Україну в його руки, «щоб він нею розпоряджався».
Досить виразно простежується наступництво зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду Виговського й в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника, у другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисарая лист, де зобов'язується виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання щодо відновлення українсько-кримської приязні. І саме тоді забороняє запорозьким козакам виходити з Січі на Чорне море, аби не провокувати конфлікт з турками й татарами.
Абсолютно безпідставними виглядають і твердження тих істориків, котрі переконують нас, що вже з перших днів свого гетьманування Виговський став на шлях пошуку порозуміння з Варшавою, зламавши тим самим курс свого попередника в цій царині. Уже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель «хоче залишитися царським підданим і хоче завоювати для царя Польщу». Отож і приїзд до Чигирина в серпні 1657 р. посла Яна II Казимира С. К. Беневського з метою відриву України від Москви завершився провалом.
Проте цілий комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників, що з осені 1657 р. стали визначати ситуацію в козацькій Україні та на її кордонах, урешті-решт змусили Виговського внести принципові корективи в зовнішню та внутрішню політику держави, яку йому випало очолити. Перший сигнал стосовно необхідності пошуку нових зовнішньополітичних комбінацій поступив з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання Олексієм Михайловичем правомочності гетьманського обрання Виговського.
Сигнал із Білокам'яної був, можливо, найбільш виразною, але не єдиною спонукою для Виговського в зміні напрямків зовнішньої політики Гетьманату. Крім тривожних новин з Північного Сходу, значне занепокоєння викликали також повідомлення, що надходили з Заходу та Півдня. Зокрема, провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав політичну єдність коаліції. Трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці, зазнавши значних втрат, був змушений підписати принизливий для себе мир із королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм, зваблений політичними поступками польського короля, пішов ще далі — перейшов з табору союзників Швеції до її противників. А крім того, по смерті «некоронованого монарха» Великого князівства Литовського гетьмана Януша Радзивілла литовські протестанти почали стрімко втрачати політичну вагу в країні й вже не могли, як раніше, бути впливовим союзником шведського короля. За таких умов Карл X Ґустав втратив інтерес і до України, спрямував усі свої зусилля на відновлення власних владних позицій на північному побережжі Європи.