Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Протигетьманська опозиція в Україні та Москва: взаємодія заради чого?

Але здобута в Корсуні політична перемога в результаті для Виговського виявилася перемогою пірровою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої й такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні зростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.

Виговський, вихований у дусі шляхетської політичної культури, прагне зміцнити порядок у державі через посилення ролі нової еліти та за допомогою чіткого регламентування прав і повинностей усіх інших верств населення: шляхта й козаки мали захищати Вітчизну, селяни — орати землю й вирощувати хліб, міщани — розвивати ремесла й торгівлю. Жорсткий курс нового уряду викликає невдоволення передовсім декласованих елементів і серйозно дестабілізує ситуацію в країні. На хвилі загострення соціальних протиріч до влади рветься старшина Запорозької Січі. Кошовий отаман Січі Яків Барабані у другій половині осені 1657 р. вивів запорожців із Січі й почав грабувати хутори заможних козаків на півдні Київщини, апелюючи водночас з приводу неправомочності гетьманського обрання, що відбулося без урахування волі запорозької громади та поза межами Запорожжя.

Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насамперед в площині соціальних протиріч: «...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самим они богатеют, а им козакам ничего не дают». Проте, окрім соціальних протиріч, у процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом не останню роль відігравали й політичні мотиви, а саме: прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера, поширити його вплив на гетьманську Україну. У цьому контексті спроби Виговського заполучити гетьманську булаву спочатку на вузькостаршинській, кулуарній, а згодом хоч і на розширеній раді, але знову ж таки без участі запорожців, збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.

У відповідь гетьман Виговський блокує Дніпровський Низ, аби в такий спосіб перекрити шляхи доступу на Січ бунтівних елементів з волості, а також перешкодити постачанню січовому товариству харчів і боєприпасів. Однак це не лише не втихомирило протигетьманські виступи, а й призвело до їхнього подальшого поширення в суміжних із так званими Землями Вольностей Війська Запорозького Низового південних полках, передовсім Полтавського і Миргородського. Економічною передумовою такого розвитку подій стали значні матеріальні втрати, яких зазнавало населення Полтавщини та Миргородщини від блокади Січі. А в площині політичній — залучення до заколотників старшинського угрупування так званих старинних козаків на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем, які були незадоволені стрімким посиленням за гетьманства Виговського позицій шляхетського крила нової правлячої еліти козацької України, значна частина представників якого лише нещодавно долучилась до визвольних змагань козацтва, а вже отримала такі значні дивіденди від цього, відтіснивши тим самим козацько-старшинську партію від влади.

Украй небезпечним для Виговського в цій історії було те, що запорозька старшина, ведучи проти гетьмана боротьбу, зуміла перетягти на свій бік московське керівництво. Власне, досягти цього було вже й не так складно, якщо взяти до уваги ті політичні поступки, на які Січ була готова йти. Зокрема, під час переговорів в Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа декларував необхідність заборони гетьманському уряду провадити самостійну зовнішню політику, а лише обслуговувати потреби царської держави; висловлювався на користь того, щоб в українських містах завжди перебували царські воєводи й щоб обрання на гетьманство обов'язково узгоджувалось з Москвою.

Політична поступливість Коша, його готовність іти в цей час у фарватері московської політики дозволяють січовим лідерам заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найвпливовіших в Україні політичну силу. Оточення царя, маючи на меті передовсім не допустити продовження Виговським незалежного політичного курсу Гетьманату, що утвердився в останні роки правління Хмельницького, надало українській опозиції істотну моральну й політичну допомогу: Запорозький Кіш був визнаний правомочним суб'єктом українсько-російських взаємин, а проблема законності гетьманських виборів в Україні ув'язана з необхідністю присутності на них представників запорозького козацтва та російського царя. Отримавши ж підтримку Москви, навесні 1658 р. бунтівні настрої із Січі поширюються на Миргородський, а згодом і Гадяцький полки.