Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Скоро вітатимемо Вас у Варшаві».

Участь козацьких полків у здобутті столиці Корони Польської

Початок 1657 р., вочевидь, породжував у керівництва Гетьманату неоднозначні відчуття та сподівання. З одного — вельми свіжою залишалася образа від укладення Російською державою сепаратного за своєю суттю Віленського перемир'я. Віленський інцидент не лише демонстрував зовнішньополітичну вразливість Козацької держави, а й загалом ставив під сумнів ефективність існуючої моделі зовнішньої політики уряду Хмельницького. З іншого боку, на противагу російсько-польському зближенню прискореними темпами формувалася антипольська Раднотська коаліція, куди активно запрошували й козацьку Україну, обіцяючи при цьому неабиякі політичні зиски й територіальні набутки. Повноцінна участь Чигирина в Раднотській коаліції, звичайно ж, компенсувала б втрату інтересу Москви до продовження війни з Польсько-Литовською державою. Проте на заваді входженню України до цього об'єднання стояли як позиція царського уряду, так і принципові розбіжності в питанні належності західноукраїнських земель, на які претендувала і козацька Україна, і Трансільванське князівство. Досягнути компромісу в територіальній суперечці з трансільванським керівництвом не вдавалося, а вже одна участь у переговорах з раднотськими союзниками загострила до критичної межі взаємини з Москвою. А крім непорозумінь у цьому питанні, українсько-російські стосунки неабияк затьмарювали конфлікти на білоруських землях і вперте небажання Чигирина виконувати накинуті в березні 1654 р. в Москві обмеження гетьманського суверенітету.

Неабияку тривогу викликало й суттєве погіршення здоров'я Богдана Хмельницького. Наскільки серйозними були проблеми в цій царині — видно вже хоч би із заяви самого гетьмана, котрий в розмові з російськими дипломатами якось навіть стверджував, що близько року возить за собою на про всяк випадок домовину. Отож, усе вказувало на те, що 1657-й має всі передумови для того, аби стати для України ще одним доленосним роком її буремної історії...

Кинутий у січні 1657 р. заклик гетьмана Хмельницького спільно зі шведами та угорцями воювати Корону Польську мобілізував до походу близько 20 тисяч козаків. Загальне командування військом у поході було доручено колишньому київському полковнику й генеральному судді Війська Запорозького Антону Ждановичу, а допомагати йому мали не менш досвідчені козацькі воєначальники — полковники Іван Богун, Федір Сербин та Сулименко.

Щойно довідавшись про виступ української армії, трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці на чолі 30 тисяч вояків також вирушив у напрямку польського кордону. Утім, для угорців справи відразу якось не заладились... Незважаючи на зимову пору, у Карпатах пройшли потужні зливи, і рух військ, обтяжених обозом, став вельми важким, а нерідко й просто небезпечним. Зокрема, під час форсування Тиси крига проламилась, і чимало жовнірів пішло під лід. Разом з ними було втрачено й частину артилерії. За декілька днів по тому вдарили вже давно небачені у цих краях сильні морози. По цьому випало чимало снігу. «Здавалось, що саме небо заприсяглось із Польщею супроти Ракоці», — зауважував польський дослідник Людвіг Кубаля.

Крім випробувань кліматичних, на князя посилився дипломатичний тиск. П'ятнадцятого січня до Ракоці прибув посланець російського царя з вимогою негайно припинити похід, якщо князь бажає й надалі жити в мирі з Олексієм Михайловичем. На що Дьєрдь II відповів: «Приязнь московська мені дуже дорога, але не настільки, аби взамін за неї мав би віддавати королівство!» Підбадьорюючи ж власних вояків, князь запевнював: «Сміливим Марс допомагає... бачить Бог наше серце, і тому маємо надію на його допомогу». Рішучості правителю додавала й присутність у Семиградді (як ще називали в джерелах Трансільванію) української делегації на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним. Коли в присутності козацьких послів княгиня Ракоці впала в розпач від непевності наслідків походу на Польщу, вони її підбадьорювали такими словами: «Не печальтесь, ми йдемо разом з князем і скоро вітатимемо Вас у Варшаві, як королеву польську!»

Доволі значні випробування на шляху до Польщі терпіли й українські козаки, яким також довелось долати і глибокі сніги, і пекучі морози. По тому морози поступилися місцем відлизі, а з неба полив рясний дощ. Приготовлені для походу сани стали непридатними для продовження подорожі, отож довелося терміново лагодити вози. Урешті-решт на початку лютого поблизу Перемишля українська армія таки об'єдналась з військами Дьєрдя II Ракоці. Упродовж лютого під ударами союзників упали Ярослав, Пшеворськ, Ланцут, Стрий.

І вже тоді між українцями й угорцями пробігла перша чорна кішка. Справа в тому, що зі Стрия князь вирядив частину війська до Львова, сподіваючись не стільки силою зброї, скільки силою переконання взяти місто під свою владу. Мешканцям Львова було адресовано заклики приєднуватися до потуги трансільванського князя, спільно з котрим перебувають і «потуги шведська, козацька, мультянська та волоська», та вступати до його війська. Довідавшись про агітацію Ракоці на західноукраїнських землях, Жданович терміново сповістив про неї Хмельницького. У відповідь на це Богдан 9 березня видав універсал магістрату Львова, інформуючи львів'ян про мету перебування військ раднотських союзників на галицьких землях та заспокоюючи їх, а до того ж застерігаючи від переходу під владу трансільванського князя чи шведського короля. Не факт, що агітація Хмельницького якось вплинула на рішимість львів'ян боронити своє місто, але брами перед трансільванськими військами Львів не відкрив. Так само встояв і Самбір, і Перемишль.

Із Галичини союзники рушили до Кракова. Дорогою українсько-трансільванська армія здобула ще цілу низку містечок, сіл. Причому тріумфально йдучи на давню польську столицю, угорські й українські війська, крім військової звитяги, демонстрували неабияку жорстокість, спалюючи й плюндруючи на своєму шляху міста, села, кляштори й костели. Пояснення такої поведінки козаків могло бути лише одне: надто свіжими залишались у пам'яті звірства коронних жовнірів на Брацлавщині взимку та навесні 1655 р.

Вісімнадцятого березня союзники здобули Краків. Власне, здобувати столицю Малопольщі збройною рукою не було потреби, оскільки з осені 1655 р. місто перебувало в руках шведів. Тепер же шведський генерал Пауль Віртз, котрий командував Краківською залогою, передав місто — як це було передбачено умовами Раднотської угоди — Дьєрдю II. З давньої столиці Польського королівства шлях союзників проліг у напрямку Замостя, Любліна й Бересті, де й відбулось об'єднання з головними шведськими силами. Далі об'єднані сили швидким маршем здобули Люблін, Подлодов, Мінськ, Венгерув і Городок. Третього травня практично без опору перед союзниками капітулювала залога Бересті.